Розділ «Смак гріха»

Довкола чувся таємничий шурхіт – так щоночі в джунглях оживало дике життя. Я думав, і думки, що зринали в моїй свідомості, плинули десь глибоко й інакше, ніж звичайно, ніби якась невидима підземна річка. Я почував, що зараз живу, віддалений безмежними джунглями від усього світу, яким володіють лише розум та істина, і шукаю іншого сенсу якогось справді людського існування всупереч привидам, що ховалися в темряві мого совєтського життя.

Нам з Хоакіном довелося-таки відкласти нашу поїздку в гори на кілька днів, бо там було зовсім небезпечно, десь з'явилися нові загони контрас.

А врешті, коли нам дозволило військове командування їхати, раптово появився московський письменник, якого лиха для мене доля також приперла в Нікарагуа.

Мені подзвонили з посольства і наказали усіх десять днів, поки він буде тут, опікуватися ним.

Це був капєц моїм планам на певний час, але що було робити?

Появився врешті в нашому готелику високий, широкоплечий блондин з пронизливими блакитними очима, років сорока з гаком. Красавєц-мужчіна. Всі нікарагуанки і навіть нікарагуанці дивились на нього захоплено, бо його очі – небачена рідкість у Нікарагуа, та й його волосся і так далі.

Він був ніби непоганий чоловік, десь із Поволжя родом, хоч і мешкав зараз у Москві.

Потрапив він у Нікарагуа випадково, жодної мови не знав і, чого сюди приїхав, також не знав.

Але якщо приїхав, то напише щось про революцію.

Отака от хуйня була в мене на голові.

Я чемно йому показав усе і розповів, що тут і як, а за кілька днів у Манагуа я запропонував йому поїхати зі мною в Естелі, подивитись на інший світ.

Я повернувся в Естелі разом із ним, і Хоакін, який чекав мене, повіз нас наступного дня вранці в гори.

Ми поїхали у село, в ту частину, яку контролювали контрас. І провели там цілий день, не зогледівшись, як стемніло.

Ніч тихенько спустилася на гори, раптово сповивши все довкола непроглядною пітьмою. Наш джип мчав гірською дорогою щодуху, ми спускалися вниз, і лише світло фар пробивало суцільну, здавалося, темінь.

– Нас можуть зараз вбити! Ми можемо кожну хвилину напоротись на ворожу засідку, – раптом сказав хрипко Хоакін. – Ти затримався. Я ж казав тобі, нам треба виїхати звідси засвітло. А зараз все може статися. Ця територія контролюється контрас. І зараз – ніч, довкола темінь.

Я мовчав і знав, що я винен. Але не відчував страху, ані на мить, і, власне, подумав, що не боюся, бо нічого точно не знаю і не розумію, звідки можуть на нас напасти і яка може бути засідка.

А всередині – десь там дуже глибоко, ще один голос казав – ти все знаєш і все розумієш, просто не пускаєш усвідомлення небезпеки до свідомості, от і все. І тому робиш вигляд, що не розумієш. Ти просто вар'ят, придурок життєвий. Вб'ють – так тобі й треба.

Я вже знав ці діалоги всередині себе, коли воював здоровий глузд з безглуздою, майже підлітковою хоробрістю, безжальною силою незнання, яка здебільшого перемагала, не слухаючи очевидної логіки і здорового інстинкту самозахисту.

Власне в цю мить і затріщали автоматні черги, і це було очевидно – стріляли по нашій машині. Кілька куль ударились невиразними хижими краплинами залізного дощу об наш джип, нагадуючи, що тут не іграшки і що кожного з нас справді можуть зараз вбити, якщо навіть сліпа куля поцілить, куди треба.

Але ж кулі не пробили навіть обшивку машини, отже, стріляли здалеку, вочевидь з гори.