Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

А оскільки відповіді, як і раніше, не отримав, то в образі на світ, на власну долю підняв Василь Андрійович догори руки, як старий трагік обласного театру, і крикнув чи й не на все майбутнє:

— Так провалися ти й згори, таке майбутнє!

Ось тепер його почули. Мабуть, що так. Бо тільки крикнув — тієї ж миті опинився знов у Лопуцькові, на сухому порепаному асфальті якраз навпроти будинку, де жив до майбутнього.

Зопалу Василь Андрійович хотів рвонути ще раз у свою квартиру і відправитися в майбутнє, аби набити писок так і не побаченому кривднику, який так безпардонно викопкав його, вибачте, нижче спини.

Але піднявши очі і роздивившись навколо, Братанюк із жахом побачив те, що зараз було навколо, уже було, точно було, він уже це бачив, і не раз!

І ось цей будинок на вуглу, який заселено весною, — чому він стоїть тільки з двома поверхами? Смерч? Та не збожеволів же він!

Афіші! Звідки старі афіші?!

Рвоне в під’їзд, ніяк не відімкне вхідних дверей, а потім вскочить у ванну кімнату…

І не побачить дзеркала.

ТОГО дзеркала.

Страшна здогадка здавила Братанюка всього, він ледве стояв па ногах, і якщо тримався, то тільки ще якесь надієнятко жевріло і примушувало стояти вертикально.

Календарі

Календар показував минулий рік.

Телевізор показував минулорічні новини.

На столику лежали свіжі минулорічні газети.

Братанюк зрозумів: він повернувся у своє століття, але в минулий рік. Оте диво, за яке він віддав шістнадцять двадцять, підвело.

Але ж він був у майбутньому, був!

Точно. На Братанюкові залишився слід перебування у майбутньому — слід зачовганої підошви на штанах ззаду.

Звідти його викопкали. Але копнули сильніше, аніж треба було. Не розрахували. Видно, даватимуть маху і в майбутньому.

Це єдиний конструктивний висновок, що його безпомилково зробив того дня наш герой.