Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

Крізь останні вранішні сновидіння чую: вона, як жайвір, вже щебече — будить дітей. І доки я, як єкс-атлет, роблю зарядку і, як джентльмен, приводжу в порядок свою щетину, вона, як кухарка, порається біля плити, накриває, як офіціантка, стіл для нащадків і для мене, встигаючи, як кравчиня, пришити гудзики до піджака нашого старшого шалапута, ніби між іншим вивідати, як професійна шпигунка, те, заради яких таких карих очей наш менший геній викликав на дуель однокласника із другого «Б» і приніс синяки під обома власними чорними і, вислухавши сповідь, відпустити синові гріхи, як кардинальша.

Я, як інтелектуал, додивляюся «120 хвилин», а вона, як мати, випроваджує до школи страждальців загальноосвітньої реформи, цілує й мене, як дружина, а по дорозі на роботу, як спринтерша на дистанції з бар’єрами, залітає до магазину, аби там, як споживачка, завантажитися, як танкер, молоком, сметаною і сиром, бо після роботи там не проштовхнешся, тим більше, що їй же ще треба буде штовхатися, як регбістці, увечері за сардельками чи, гляди, навіть за імпортними курми, котрих їй часто, як невдасі, просто не вистачає.

А затим із наповненими господарськими сумками вона, як службовка, вскакує в кабінет, впевнено, як жокей у сідло, сідає за стіл і, як експерт, починає розбиратися, колупатися у тих вузлах, що їх накрутили в основному ми, чоловіки, як спеціалісти.

І ніяк не зрозумію, як це вона, прикована до стільця, як Прометей до скали, за п’ятнадцять літ не втратила ні фігури, як її сусідки, ні вміння, як кінозірка, бути привабливою від ранку і до вечора, і не нажила від тієї сидячки, як я, хвороб, народжених гіподинамією, умудряючись при цьому зберегти, як капіталістка чи учень ПТУ, смак до зарплати.

І отак до вісімнадцяти нуль-нуль, встигаючи, як телефоністка, відповідати на десятки ввічливих і анітрохи дзвінків, завізувати і проглянути, як прокурорша, сотні документів, помирити, як третейський суддя, колег, як чуйна підлегла — заспокоїти липовим чаєм старий гастрит шефа і, як активістка, висидіти на чергових зборах необов’язкового товариства, списуючи при цьому від бухгалтерші, як подруга, рецепт унікального тістечка, аби в найближчий вихідний, як чародійка, збити мене з ніг кондитерським дивом.

І коли я увечері повертаюся втомлений, як вантажник, із стадіону, де я був, як футбольний болільник, вона зустрічає мене на порозі щаслива, як Пенелопа, і вводить, як гостя, в дім, де так затишно, як у раю.

І доки я, як свідомий громадянин, дивлюся «Время», вона, явно не зосереджуючись на внутрішній і зовнішній політиці, то підмінює у ванній кімнаті пралю з бюро добрих послуг, то на кухні — точильника ножів, одночасно вчительку хімії для старшого і математичку для меншого, найпотаємнішого друга для обох і суворого техінспектора для всього домашнього комплексу, аж доки, вклавши до ліжок і побажавши синам доброї ночі, вона сама, винувато посміхаючись, як Магдалина, падає в постіль і тут же провалюється в сон, як немовля після купелі, аби назавтра знову защебетати, як жайвір.

… Невже все це для того, аби бути жінкою?

ГОЛОДОВКА

Пуцьвіріньківський якраз зібрався потягтися, щоб аж кісточки затріщали. Звично розправив плечі. Глянув у вікно. І ледве не впав із стільця:

— Голодовка!

Дивимося, справді: через дорогу навпроти напляжному стільці сидить якийсь дивак, закутаний у ковдру, а над головою на рейці плакат: «Моя голодовка — проти свавілля ремонтників фірми «Смерічка». Краще жахливий кінець, аніж жах без кінця!».

І навколо вже товпляться цікаві, не кожен же день таке побачиш, хіба по телевізору, та й то виключно там, де суспільство догниває.

— З нами такого ще не було, — забідкався Петрович. — Скарги письмові і усні були. Клієнтка Золі-бачі писок подряпала — і таке було. А голодовка…

— Це він газет начитався, — заспокоїла його Моріка. — Писали ж, що в Архангельську один отак голодовку оголосив проти автотехобслуговування.

— І скільки протягнув?

— Та не вспів і зголодніти, бо автосервіс зразу здався. А цей наш герой, якщо вітчизняним громадським харчуванням вихований, може й днів два витримать.

— Він то витримає, а ми? Це ж за два дні, — вставив нарешті і свою баночку Пуцьвіріньківський, — начальство нас самих з’їсть, як аборигени Кука!

— Кука не Кука, а в міліцію дзвонить треба, — вперто наполягав Золі-бачі.

— При чому тут міліція, як це ми тому страждальцю в печінках сидимо, — аж захлинулася Моріка. — І ніхто ж із вас не знає, чим ми йому не догодили.