Розділ «ЧЕРВОНЕ КОРЗНО[20]»

Тур повільно розплющив очі, упізнав сина. Промовив через силу:

— Даремно не послухалися тебе… Все пропало… Рятуй наш рід… І все плем'я… Хай бережуть тебе боги!..

— Отче! — Кий нахилився над батьком, однак той уже нічого не чув. — Отче!

Тур ще був живий. Але з рани струменіла кров, а з нею відходило і життя старійшини.

Кий наказав двом воям піклуватися про нього, а сам кинувся на поле бою, де руси і вої з інших родів, поволі відступаючи, стримували натиск гуннів. Один за одним падали поляни під ноги гуннським коням і там знаходили собі смерть. Було ясно, що це розгром. Потрібно рятувати рештки війська.

Тоді Кий підніс угору рога, що висів у нього біля пояса, і тричі протяжно протрубив. Це був знак — припиняти бій і відходити в умовлене місце.

Цим він самочинно брав на себе владу воєводи. Адже ж Вовчий Хвіст загинув, старійшина Тур помирає, а інших старійшин не чути. Може, вони теж загинули, чи, може, як і Тур, лежать десь поранені?..

— До лісу! До лісу! Виходьте з бою!

Всі, хто залишився живий і ще чинив гуннам опір, почувши звуки рога, почали швидко відступати і ховатися в густих заростях дерев та кущів, переплетених пахучим хмелем. Ліс блискавично поглинав їх усіх без остатку, ховав у своїх глибоких напівтемних нетрищах, суворою мовчазною стіною став насупроти знавіснілих, ошалілих від крові нападників.

Гунни осаджували коней, повсюдно припиняли переслідування.

Цвітанка бігла наосліп, сама не знаючи куди.

Прорвавши солом'яну покрівлю хижі і видершись крізь дірку на волю, вона опинилася в дворі, де на неї зразу напала собака.

— Цуцу! Цуцу! Тихо, моя люба! Тихо, дорогенька! На тобі хлібця — тільки не гавкай і відпусти мене з миром! — промовляла вона, кидаючи шматки хліба, які припасла на дорогу.

Поки собака глитала хліб, вона шуснула за повіть, звідти — в кущі, а там — і до лісу. Бігла щодуху, не розбираючи напрямку. Аби далі від осоружного старого, що ось уже який день тримав її, з наказу Чорного Вепра, в заперті. Спускалася в долини та байраки, піднімалася на горби, продиралася крізь густі зарості болиголова, ожини та хмелю, рвучи на собі одяг.

Ліс здавався їй, отроковиці, що виросла в степу похмурим, чужим і ворожим: коренасті, порослі мохом дерева, з сухим гіллям і чорними дуплами в стовбурах, нагадували їй старезних сивих чаклунів, що назирали за кожним її кроком. В кущах повзали вужі й гадюки. Десь тут поряд бродили ведмеді, вовки та борсуки. А загалом увесь ліс був населений духами, добрими й злими, які можуть або допомогти тобі, або зашкодити.

Бігла доти, доки несли ноги. Потім, стомившись, перепочила хвилину і вже далі йшла поволі. Тепер її почала тривожити думка, куди повернути, як знайти дорогу до Кам'яного Острова?

Чомусь їй здавалося, що коли візьме праворуч, то натрапить на житло Чорного Вепра, прямо перед нею — Дніпро, позаду — хижа бортника… Отже, залишалося — повернути ліворуч. Тож долиною, прокладаючи помітний слід у високому бур'яні, швидко попростувала у протилежний від сонця бік.

Місцевість була горбовиста, з крутими спусками й ще крутішими підйомами. Цвітанка зголодніла і з жалем подумала, що варто було б залишити собі хоч шматочок хліба. Та зразу ж відмахнулася від думки про їжу. Десь натрапить на селище — і люди погодують. А зараз — зібрати всі сили й тікати! Якомога швидше і якомога далі! Щоб ні бортник, ні Чорний Вепр не наздогнали!

Вона ступила ще кілька кроків — і раптом ліс кінчився. З високої кручі відкрився широкий голубий простір Дніпра і буйних задніпровських плавнів. І жодної людської оселі довкола.

Цвітанка якийсь час постояла на кручі, думаючи, що ж робити, — повертати назад чи спуститися вниз, до річки. Вона завагалася. Повертатися назад не хотілося. Та й страшно — там десь залишилися її вороги. А внизу — вода. Можна попити, ополоснутися і відпочити після важких блукань по лісових нетрях…