Розділ «ЧЕРВОНЕ КОРЗНО[20]»

Набираючи швидкості, гунни витягувалися клином.

Твердий рівний берег і сонце, що світило з-за їхніх плечей, сприяли ворожій атаці.

Кий від лісу, де стояв на лівому крилі русів (Тур був на правому крилі, ближче до середини), окинув оком полянське військо, і в нього тужно занило серце, зайшлося болем. Через широкий зелений луг простяглася тонка — в чотири ряди — лава, оторочена спереду щитами. Коли поглянути зблизька, то та лава здавалася міцною. Чотири ряди дебелих, мов дуби, воїв! Зі щитами, списами, луками, мечами!.. Та як легко вона рветься під нестримним натиском гуннської кінноти!

Зарозумілий, легковажний, хоча й не позбавлений сміливості Вовчий Хвіст не прислухався до розумної поради, не знайшов місцини, яка б стала перепоною для нападників, а для полян — надійним захистом…

Що ж буде? Що ж буде?

Гунни витягувалися все гострішим клином і швидко наближалися.

Вовчий Хвіст гукнув на весь берег:

— Друзі, тримаймося міцно! Ні кроку назад! Приготувати списи й луки! Зупинимо ворога!

Два перші ряди, загородившись щитами, виставили наперед списи. Два задні — видобули з тулів стріли, приготували луки до бою.

Києві здається, що він удруге бачить один і той же страшний сон. Хіба не так само зустрічав гуннів воєвода Радогаст?

Так!

Правда, у Вовчого Хвоста воїв значно більше. Та що з того, коли вони розтягнуті в одну лаву?

Тим часом гуннський клин, як стріла з лука, цілився прямо в серцевину полянського строю, в те місце, де стояв воєвода. За ним важкою темною хмарою летіла вся орда. Берег стрясався від грому кінських копит і дикого крику.

Кий мружиться проти сонця. Гунни зовсім близько. Вже добре видно оскалені морди їхніх коней, блискучі леза занесених над головами шабель. Ще мить — і…

Хмара стріл злетіла з полянських луків, кусючим роєм вп'ялася в густу лавину нападників. Впали перші вбиті. Зашпортнулися коні…

Та це не спинило гуннів, і в наступну хвилину вони з усього розгону врізалися в полянську лаву. Страшенний гуркіт, передсмертний крик, бойові кличі, брязкіт шабель і мечів — все це змішалося в один дикий рев, що здійнявся над бойовиськом.

Гуннський клин ненадовго зав'яз у першому ряду. Потім майже відразу розітнув полянське військо навпіл і почав оточувати ті дружини, що стояли на березі Росі.

Крик жаху пролунав серед полян. Збитий кіньми, упав Вовчий Хвіст і був розтоптаний на смерть. У прорив ринули свіжі загони гуннів. Вони тіснили полян до Росі, кололи їх списами, сікли шаблями, спихали у воду — і там одні пливли до протилежного берега, а інші, поранені та ті, що не вміли плавати, тонули, опускалися на дно.

Русів від першого, найстрашнішого удару врятувала молодша дружина Щека. Вона з засідки засипала праве крило гуннів стрілами і цим затримала його навальний натиск, змішала бойові порядки. Але це не врятувало старійшину Тура. Поковзом гунни зачепилитаки русів, і одним із перших упав Тур. Стріла пронизала йому груди, і вої віднесли умираючого до лісу, і над ним схилився Кий.

— Отче!..