Розділ «Юрій Пригорницький ПОСАГ»

І відразу ж схопилася — та що ж це я? Поставила бляшанки на тацю й мерщій понесла до їдальні, великого лункого залу, розрахованого на бенкетування трьохсот і більше персон (о, скільки саме таких учт відгуло тут!). Королева гнівалась на себе: як могла так помізернішати, щоб бодай на мент… бодай припустити таке — обідання в кухні! Та ліпше не дожити…

Вона підійшла до овального, на левових лапах дзеркала й поправила зачіску. Гордовита дама в люстрі, яка пустила крижану блискавку з очей, заспокоїла її.

Король тим часом закінчував своє порання в парку.

Іноді поглядав на гайок і фруктовий сад — вони хвилювали повною своєю готовністю: все було налагоджено, обтерто від зимового консервуючого мастила; рухомі деталі, навпаки, любовно помащені тавотом.

Нікель сліпучо сяяв.

Одкинувши капот бузкового куща, король схилився над карбюратором. Відстійник був ще з осені добре промитий, жиклери одрегульовані. Його величність ^нав, що й запалювальні свічки в бойовій готовності, а тому не став їх відгвинчувати, аби оглянути зазори.

Можна було йти обідати, от тільки син щось забарився на своєму полюванні…

Зненацька — монарха навіть трохи хитнуло — гримнув залп тисячі гармат. Наче грім… Але ж це неможливо!

Чи то не принц влучив зайцеві в бензобак? Та ні, гуркіт долинув здалеку. Й угадувалась у ньому пекельна могуть… Певно, то якесь нафтосховище вибухнуло. А взагалі непогана ідея, подумалось королю. Треба розшукати всякої вибухової всячини і щовесни отак влаштовувати грім. Справжній весняний грім! Тільки щоб не на голе дерево, як цей.

Її величність вийшла до чоловіка. Пригорнувшись одне до одного, вони якийсь час вдивлялись у далеч, у світи, звідки так захмеліло й грізно гукнула чи не їхня молодість. Мертве поле та степ. Безпритульний степ і поле, встелене іржавими кістяками колись рухомого залізяччя…

З гаю випрошкував принц. За плечима гвинтівка.

— Іскри довго не було. Наморочився, доки запустив. Ну, застрибав мій вуханчик, прицілююсь… А воно звідти я-як тарабахне! Ви чули? Що воно?

— Грім.

Королевич тільки кліпнув очима. Ні, він не перечив, дарма що мав великі сумніви. З одного боку, навряд чи то був справдешній грім. Але, з другого ж, — традиції, віджилі й не годні в чомусь зарадити, як та скарбниця, а все ж сильні в цій сім’ї традиції, виховання, етикет, проблема передачі корони і т. ін. Треба коритись.

І він корився. Не так щоб охоче, але, якийсь занадто добрий серцем, безвольний, змалечку затурканий і зацитьканий, слухався. Та й чи міг бути іншим? Ріс в оточенні лише батьків, спілкування з однолітками не зазнав. Отже, ніяких небажаних впливів, ніяких — воленс-ноленс — змагань з ровесниками. Відтак повна відсутність характеру, поганих манер і власних ідей. До того ж… була одна таємниця. Вона лякала його високість й осмучувала.

А почалося з того, що батько одного разу взяв його за руку, пильно подивився в очі, готуючись звірити свою, судячи з усього, потаємну і вкрай важливу думу: “А коли вже й ми з твоєю матір’ю підемо… туди, звідки не повертаються… Знай, ти зробишся… Я заздрю тобі… Бо передам, себто ми з мамою передамо своїм відходом тобі… себто… — і король з таким тужливим, аж навіть лютим сподіванням зазирнув, здалось, у саму душу принца, що той перестав дихати. — А втім, ти зрозумієш. Потім. Здогадаєшся…” Вогонь у батькових очах раптом згас, і розмова ця більше ніколи не поновлювалась. Але вражений принц одтоді бачив у повітрі таїну монархових слів. Повітря завше згущувалось між королем і сином. Ніби з’являлась тінь од прозорого крила, яке таємниця зі страшною посмішкою поклала на їхні голови.

— Грім! — зачудовано мовила королева.

— Грім, — без усякої інтонації повторив принц.

— Зайців, — кисло глипнувши на синка, зауважив король, — слід бити взимку.

Принц, якому давно остогидло полювання на бензинових зайців, оця, мовляв, розвага для шляхетних кавалерів, і тут змовчав.