Розділ «Олександр Тесленко КРІЗЬ БАЗАЛЬТ ІНКАНИ»

КРІЗЬ БАЗАЛЬТ ІНКАНИ

“Конструкція постійно вдосконалюється нашим підприємством, і тому на час, коли ви придбаєте наш автомобіль, в його конструкцію можуть бути внесені конструктивні зміни, які не погіршують технічних характеристик конструкції”.

(З технічного паспорта)

— Нині саме той час, — пробуркотів дідок, його ніс бурулькою кумедно збрижився. — Як кажуть, що далі до лісу, то дрова дешевші. Бо кому ж вони потрібні, як до лісу далеко. То вже не дрова, а торба клопоту. Чи торба таємниць, що ростуть зараз, як гриби після дощу.

— На Інкані не гриби, а макри, — театрально чемно проказав молодик у синьому вельветовому костюмі з недоречно яскравою золотистою краваткою. — Ви тут давно мешкаєте?

— Маєте на увазі, чому я ще не забув, як називаються на Землі гриби? — старий іронічно примружився. — Я мешкаю тут дуже давно. Можете вважати, що я тут народився. А ви здалеку завітали?

— Я землянин, — з гордістю сказав молодик і дістав з кишені пачку арнікових сигарет. — Дозволите мені закурити, чи краще вийти в тамбур?

— Якщо й мене пригостите, то дозволю.

— Будь ласка… Мені чомусь видавалося, що ви не курите…

— А я й справді не курю. Ви не помилилися. — Старий дістав із кишені запальничку і, хвацько клацнувши, простягнув гойдливого півника. — Але курити можу. Навчився колись. Треба все уміти в цьому світі, що ти здатен уміти. Але не завжди треба використовувати своє уміння. Навіть помовчати про нього впереваж не гріх. А часом варто взагалі забути, що ти щось умієш. Міра наших можливостей, як я колись прочитав у когось із письменників, ніколи не повинна стати мірою наших потреб. Чи ви не згодні із цим? Як ви гадаєте, юначе? Чи вам подавай гіпнофони, кишенькових кіберонів? Що вам там іще треба з того, що цілком байдуже мені?

“Дивний дідуган. Аж слухати неприємно. Живе категоріями минулого. Про гіпнофони згадав, про які молодь вже і не думає. За звичкою старі ярлики розвішує”, — подумав Зенон, але вголос спромігся на інше:

— Я набагато молодший від вас, проте… Дозвольте сказати, що мені видається — не варто бути таким категоричним в оцінках сучасної молоді…

За ілюмінатором пролітали синтетичні лісосмуги, хутірки дачних котеджів, хмарочоси передмість. До заходу хилилося оранжеве штучне світило.

— Що мене роздратувало? Хоча б те, юначе, що ми з вами змушені їхати ще півгодини, а вам не спало на думку, що варто познайомитись. Коли вже починати балачку про життєві таємниці, то не гріх знати ім’я співрозмовника. Чи сучасна молодь має це за непотрібні умовності? Яка різниця, як кого звати?! Головне інше! Головне — рух! Але дозвольте запитати — куди? За оцією миготнявою я нічого розгледіти не можу.

— Ви запитали — куди? Але ж ви знаєте цієї миті, куди ви рухаєтесь? Чи не так? — трохи насторожено, проте з ледь вловимою зверхністю запитав молодик.

— Я їду до себе додому, юначе, з розширеної академічної наради… Звати мене Микола Юрович…

Двері купе нараз прочинилися, і на порозі став чоловік років сорока із фонозаписником в одній руці та великою чорною валізою в другій, у легкій сірій ледровій куртці, зі шкіперською борідкою. Він заклопотано озирнувся довкола:

— Пробачте, це дев’яте купе?

— Так.