Розділ «Юрій Пригорницький ПОСАГ»

— Перестала бути? — всміхнулася принцеса, їй уже трохи одлягло від серця в товаристві. Король, який там, у вихлопному тумані, сперш видався їй старцем, мандрівним музикою, був насправді монархом-диваком. Вона відчула приплив іронії. — То що ж, тепер це зірка? Чи метеор? Чи, гм, туманність? Бузкова туманність?

Королева ледь помітно похитала головою: “Скільки вчених слів!”

— І те, й друге, й третє теж скасовано, — провадив король. — Наша земля плеската!

Принцеса знову зі здивованим усміхом щось на те зауважила, однак його величність наче й не почув.

— Пласка, — терпляче повторив він. — З цього приводу я видав відповідну постанову. Не треба, не треба ніяких… оцих самих планет, що про них стільки торочили-морочили наші вчені мужі. Отак-то.

— Але чому?!

— Та, бачте… — скинув бровами. — Старі ми стали з її величністю, дружиною моєю чудовою. Стільки, бачиться, пережили… Тож я і врадив: нехай уже краще буде плеската. І хай на трьох китах стоїть. Так певніше. На старість, дитино, спокою прагнеться. Усталеності. Як на мої літа, зовсім не подоба з жахом усвідомлювати, що сидиш на якійсь кулі, а та, мов скажена, крутиться навколо світила! Бр-р, волосся дротом стає…

— Антропоцентризм! — захоплено констатувала гостя.

— Вельми розумну послав нам господь візитерку, — обізвалась на те королева. — Ви що, голубонько, справді наполягаєте на своєму високому походженні? Де ж тоді ваші докази? Де клейноди?

— Та я вже казала, все згоріло, — опустила очі дівчина.

Сідало сонце і своїм рудим, весело-тривожним квачем помалювало стіни в залі, обличчя співрозмовників. Дзигарі видзвонили дев’яту вечора. Королева мовила, що “голубоньці” все-таки буде зручніше одвечеряти в челядні, й додала, що гостя, може, звикла до вишуканих страв, але хай не гнівається, бо, ніде правди діти, “злидні в нас усі пундики переїли”. І вона взяла вже дівчину за руку, аби вести темними коридорами у північне крило палацу, коли та раптом просяяла: мовляв, хоче зробити всім їм подарунок. У неї-бо випадково знайшлась у кишені одна вельми коштовна, та ні — безцінна річ!

Король то сідав на свій твердий стілець, то — наче хто приском сипне — схоплювався, бігав, сердешний, туди-сюди… Він був у такому стані, що просто-таки не міг добрати рахуби, як має вчинити. Одне було на думці: “Оце виразку зароблю…” Пригадалося, що завжди, коли чимось дуже тривожився, то почував судоми в животі. Потім усе, нівроку, миналося, але цього разу тривога й жах були якісь нездоланні. А все клятий подарунок.

Наче хто лезом — тут тобі й смерть! — водив по шлунку…

Горошина, бач, випадково завалялась у дівчиська в кишені! Попервах ніхто нічого не зрозумів. Дівчина поклала її на стіл і була одведена в челядню; не зрозумів був і він — подумав: смарагд якогось незвичайного гатунку…

Що ж діяти? Король так зле почувавсь, що ні про яке тверде рішення не могло йтися.

Діти під час пожежі ховаються під ліжка. Його величністю, вочевидь, також рухав інстинкт, бо, зрештою, дружині було загадано сховати “оте”. Сховати так, щоб ні в якім разі! Щоб не знайшла “ота”! Бо раптом захоче… застосувати… Отак-то.

Бігаючи по їдальні, король, одначе, уважно вибирав собі дорогу: не зачепити б стіл, на якому… лежала… Монархові таки ввижалась воднева бомба.

Попри те, що королеві поки що годі було збагнути, чому його величність так нервується, вона ані на мент не завагалась, виконувати чи не виконувати чоловікову волю. Куди, куди ж його, справді, горошину ту від дівчини заховати?.. І придумала.

Рішення було таке оригінальне й таке бездоганно правильне, що королю зволожило очі. О, яка лояльність, яке служіння!.. Коли б її величність була, прости господи, не жінкою, а чоловіком, належало б нагородити її орденом.

Старий відчув полегшу. Королева взяла горошину й пішла до однієї з почивалень.