Розділ «Юрій Пригорницький ПОСАГ»

Проте я знала, що маю робити…

Незле було б знайти гвинтівку…

Я розгублено, мабуть, з дурнуватою посмішкою, крутив головою, роззираючись по кімнаті. Наш страхітливий будинок був порожній, усі десь іздиміли. Батько останні дні вчащає кудись на машині, щось він розшукує, і це мені не до вподоби. Й не лише мені. Раз у раз я перехоплюю якусь холодну сторожкість в очах коханої. Взагалі щось із нею почало коїтись. Піднімається на вежу і — пильнує, вдивляється в ландшафт, який був їй такий осоружний. Я збагнув, що… зовсім її не знаю (відтак чомусь іще дужче, невигойніше люблю. Серце мені рветься, й нічого смішному принцові більш не треба — тільки б отак солодко рвалося)… Вона завчено киває, слухаючи, та не чуючи мене, щось недоладно відповідає. А доходить тями лише на полюванні, до якого раптом виявила неабиякий інтерес. Стартери смикаю я, до зайців наших хитромудрих їй байдуже, хіба що цікавлять як мішені. Вся неофітівська захланність обернута в неї до зброї. Принцеса виявилась надзвичайно здібною в стрільбі, хвацько вганяє магазин, рішуче пересмикує затвор, але (тут мене захльостує така ніжність!) дуже вже по-дівочому прилаштовує до плеча гвинтівку, тулиться щокою, мов до ляльки, й поціляє… Клацає затвор. Ще один влучний постріл, ще… Браво, ваша високість!

…Але де ж ви, ваша високість? Я починаю хвилюватись, іду з палацу; напевно, подалась за гай, де ми полюємо.

Ні, там нема… Неприємне, дивне передчуття поймає мене.

І враз долинає звук далекого пострілу. Долинає з того боку, де залишився її “камод”.

Забігаю в господарчий двір, кидаючись на пружне сидіння машини, й вона з ревом виносить мене за ворота. Лину степом… Онде той напівсферичний апарат. Обіч нього худенька постать. Ближче, ближче… Повільно підкочуюсь, гальмую…

Очі в принцеси якісь порожні. Дивиться крізь мене й мовчить. Біля її ніг лежить крижем, ніби обіймаючи цей степ, якийсь чоловік. Він добре, дуже добре мені відомий. Ми прожили поруч ціле життя. Я знаю кожну зморшку на його обличчі, яке зараз втуплене невидющими очима в землю… припало до неї останнім, найміцнішим цілунком, покропило темним, як трунок з льохів… Я ніяк не можу зізнатися собі, що це він, що це він, він… Ось і гвинтівка. її кинуто вбік, зайву й непотрібну. З вічка точиться тоненький димок…

Треба, мабуть, вийти з машини. Але пальці схопили кермо й ніяк не розчепляться.

Хтозна, скільки так минуло часу, аж раптом якийсь чужинний голос забалакав з відчинених дверцят “камоду”, ніби догу кувався до когось здалеку. Я продовжував сидіти в машині, яку поколихувало невимкнутим двигуном.

Як тепер жити? Як?..

І тоді принцеса закричала. Точніше, мені здалося, що вона кричить. Насправді ж заговорила, майже не підвищуючи голосу. Я жахнувся: так говорив він… Якась нездоланна, недотикома, свята переконаність у власній правоті. Так він говорив колись перед батальйонами, благословляючи їх у пустелю, з якої вже не вийдуть, або коли нацьковував на когось осіб, оповитих вічними (навіть білого дня) сутінками — орударів таємної поліції; мені не раз уявлялося…

І нащо було так старанне добирати слова? Це було незвично, й легко, й — чомусь необхідно, ніби інакше не моглося. Певно, я нагадувала собою верстат, що карбує гроші: з моїх уст сипало карбованим.

Він погойдувався за вітровим склом — тужливо-розгублений, віддано-закоханий… Зрештою, такий, як завжди. Принишклий, чудний. Ніби завжди, ціле життя тривало вбивство батька-короля. Ніби я вже вічність стою над цим нерухомим тілом. І ніби принц ніколи досі не виходив зі шкаралупи авто, а так ціле життя своє і просидів, не відриваючи погляду від мене й старого, що розкинув руки на цій нещасній землі.

Король привіз на задньому сидінні свого пікапа кілька динамітних шашок, хотів позбавити мене надії, хотів грому… Від грому, тільки іншого — мого — й поліг. І не лише за замах на “камод”. За більший, значно більший всесвітянський замах!

По тому, як пролунав мій несхибний постріл і як примчав принц, несподівано заговорило радіо в “камоді”: надійшов сигнал-відповідь, звістка, що перехоплено орієнтувальні імпульси к/модуля, мої координати встановлено й вислано рятувальну експедицію.

Я стояла й карбувала свою клятву, своє нове (чи, може, перше в житті) кредо. Події на цій планеті, такі знаменні й визначальні, змусили мене по-новому подивитись на моє монархічне покликання. Я заприсяглась, що вестиму запеклу боротьбу проти істот, які винищили природу і втішаються на своїх “плескатих світах”. Екологічна мораль — найвища! Мені відкрився шлях, я знайшла його, ступила й не збочу. Отак-то. Я рятуватиму планети, такі, як ця. Очищу світи від отаких нищителів. З крові зійдуть маки. Мені потрібна допомога принца; і взагалі, я згуртую навколо себе галактичну еліту.

Я стою і карбую слова, які все ще мені самій здаються страшними, але я вся, зі всім моїм високим походженням і дочасним досвідом, — уся в цих словах. І вже не одступлюся від них! Від слів про те, що біос візьме гору над пустелею. Про те, що птах заспіває над могилою технократа, зійде трава і ліс зашумить. Отак-то.

Немає ні зими, ні весни, ні літа, ні осені, й засклений принц, попри те, що йому з усією ясністю викладено, питає: як, як же тепер?.. Питає ледь помітними порухами губ.