Розділ «Юрій Пригорницький ПОСАГ»

А все ж… а все ж не скрізь, не на всіх картинах його величність був сам собі, як мовиться, по знаку. Он… якісь люди межи якихось кущиків обступили когось. Кого? Що? З якого дива?.. Або ще отамо — летять, летять… аж позеленіли… Та ну його! До дідька.

Король повагом вийшов з палацу під сонне небо, що пахло соляркою. Для початку весни все було заздалегідь підготовлене, завинене в дірявий брезент.

Сперш зірочкою, потім дрібною кулькою-горошиною бачилась ця планета на екрані.

Коли корабель уже досить близько підійшов до неї, і вона побільшала до розмірів дині, й корабель мав лягти на навколоатмосферну орбіту, Голомозий (Головний електронний мозок) збожеволів. Хитрувато реготнувши з усіх динаміків, що їх було вмонтовано просто в стіни, він з інтонацією крайньої помисливості запитав:

— А між іншим, що ви робили до три тисячі сто шістдесят першого року? — Й додав уїдливе “га?”, наче напевно заганяв когось на слизьке.

— Це ти до мене? — машинально відповіла скулена над мікроскопом принцеса, споглядаючи процес поділу амеби. — Збиралась народитися за кілька сторіч. А хіба що?

— Погано брешете, — знов тихенько засміялися стіни. — Може, ви будете наполягати, що й родичів за межами нашої галактики не маєте?

— Що ти верзеш! — здивовано підвела голову її високість. — Чи не застудився часом?

Голомозий скреготнув зубами, чи, пак, зімітував той звук, а потім з містичним жахом, од якого принцесі захололо в грудях, прошепотів:

— Двічі по два… та вже чотири!

Далі почулись його пхинькання, схлипи, стогін, якесь харамаркання. І враз — божевільне волання.

Принцеса розгубилася, кинулась туди, сюди, заходилась висмикувати кнопку з написом “БГ”, що означало “блазень гороховий”: може, вона була необережно натиснута? Але крик не припинявся, голоснішав, став зовсім нестерпним… Окрім зику, корабель наповнився образливими побажаннями й наказами, уривками якихось моторошних молитов і — димом…

Протипожежна автоматика (керована тим-таки Голомозим), хоч умри, ну, ніяким світом не хотіла вмикатися.

— Двічі по два-а-а-а!!! — верещали динаміки. — До стінки!.. Руки за голову!.. Двічі по два-а-а-а!!! А-а-а-а!!! І-і-і-і!!!

Корабель увіходив у атмосферу. Або, точніше, падав.

У центральному відсіку з екологічними скарбами, що їх дівчина везла на цю планету, зчинилися страшенні ґвалт і метушня. Зі скаламученого басейну почала викидатись форель, по пультах гасали тигри, а від ревища й тупотіння антилоп, благородних оленів і сарн навіть пригасло освітлення. Але щось уже з хрускотом горіло, зайнялись лелечі гнізда, розповзалися змії, по-обдмухувало кульбабки, а чудовисько горохоїд на назвисько Монстрик, або по-домашньому Моня, беркицьнулось горічерева й агонально захвицало драконячими ніжками… Принцеса затулила вуха й заплющилась, та на неї градом посипалися райські яблука (доброго, до речі, заводу), й вона наосліп, навмання кудись побігла й, незчувшись, катапультувалася…

З собою її високість не прихопила ні валізки з грибними дощами, ні портфеля зі смерчем, ані клумачка з полярним сяйвом.

Права долоня в королеви давно не боліла. Відтоді, як там виріс жовтий шкарубкий мозоль, її величність спритно і вправно орудувала консервним ножем.

Відкривши три бляшанки сосисочного фаршу, вона гукнула в кухонне вікно:

— Обідати подано!