Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

Враз Арбузов відімкнув камеру й пальцем покликав Білого.

— Бери із собою шматку, — помиєш долівку на коридорі й у восьмій камері.

— Як даси махорки, то піду.

По відході Білого до мене підсів Добровольський і мовчки показав на залізничного сторожа Якименка. Цей, середніх літ селянин, який вночі здригався і хрестився при кожному пострілі, — тепер сидів понуро, звісивши голову, затопивши погляд в одну точку на долівці. Час до часу загадково посміхався і ворушив пальцем, неначе щось обмірковуючи.

Добровольський нахилився до мойого вуха:

— З ним зле. Він вже збожеволів.

— Не може бути!..

— Так. Я симулював божевілля під час війни, щоби вирватися з німецького полону. У психлічницях надивився досить на такі речі… Це в нього початок тільки… За якийсь час він почне нам тут вже й штуки виробляти… Треба дозорцеві сказати, щоб викликали лікаря.

Небавком повернувся до камери Білий. Сівши в куті на підлозі закурив заробленої махорки і задоволено став оглядати одержані в «презенті» від Арбузова речі вбитих смертників: маленьку подушечку, подіравлеиу кулями, та каптан із замоченою у крові підшивкою.

Через півгодини дозорець випустив нашу камеру на двір. Із стиснутим серцем проходжу коло камери, де я сидів перед тим. Двері побиті кулями. В коридорі на стінах — затерті кроваві плями.

На дворі Добровольський підійшов до дозорця і сказав йому про стан Якименка.

Той махнув рукою.

— Ні чорта йому не буде. А — здуріє — відправимо до «сумашедшого дому» й тільки…

Коли заходили, Якименко зупинився на коридорі! став уважно розглядати одну із плям на стіні. Штовхнутий дозорцем — усміхнувся і мовчки пішов за нами.

Під час обіду Якименко Кинув мисочку з пшонянкою й почав кричати, що йому намішали до їди крови розстріляних. За пів години камера заповнилася криком збожеволілого. Він бігав розштовхуючи в'язнів і кричав то про свої домашні справи, то про допити, то про події останньої ночі. Його приборкали й поклали на прічі, обмотавши коцами.

Зайшов вартовий комендант, нічого не сказавши, вийшов. Через якийсь час з'явився лікар ҐПУ жид Перлін. Оглянув хворого, зміряв йому температуру (!) й безпомічно здвигнувши плечима — вийшов.

Того дня зародилася в мене «ідея», завдяки якій, через чотири роки, я вирятувався від смерти.

Маючи в перспективі розстріл або втечу, я включив сюди ще — симуляцію божевілля.

За всіми законами, в тому числі і совітським, невилічимо психічнохвора людина не підлягає судові. Правда, в ҐПУ обставини особливі і всякий закон може бути тут перекреслений, але спробувавши нічого не втрачу. Коли хоч на якийсь час вдасться попасти до психлічниці, то звідти в кожному разі легше втекти, ніж з тюрподу. Постановляю розпочати симуляцію. Адже, коли збожеволів один — нічого дивного, коли збожеволіє ще хтось. Найповажніша була справа з формою «хвороби». Форма, на яку захворів Якименко, не надавалася. Вимагала завеликої, неможливої на довший час, затрати енерґії. Справа Якименка дрібна, він і так був би звільнений, і тому його відразу можуть відправити до лічниці.

Мені ж прийдеться безумовно перебути кілька комісій психіятрів у тюрподі.