Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

«Знову привезли в це прокляте місце… Боже! коли це вже скінчиться? Чого вони від мене хочуть? Як гарно було б — якби сьогодні вже розстріляли… Маруся Гальчевська».

Два роки держало ҐПУ бідну Марусю в тюрподі, відвозючи періодично на деякий час до в'язниці.

Вимагало, щоби видала людей, які були зв'язані з її чоловіком під час повстань. Щоби написала листа до нього за кордон, з ціллю заманити його на Україну в засідку ҐПУ.

Знаючи, як сильно любить Гальчевський свою дружину і сподіваючись через неї піймати ще його, пропонували їй звільнення, якщо вона погодиться вийти заміж за когось із чекістів і буде з ним жити. Але всі бажання ҐПУ розбивалися об незломну волю, моральну чистоту й висоту молоденької Марусі. Обдерши на собі за два роки одяг — не взяла ні однієї шматки з убрання й білизни, що їх купило для неї ҐПУ; голодна на тюрподському пайку — не приторкнулася ніколи до обіду, який приносили для неї часом чекісти із ресторану. Коли її, виснажену, привозило ҐПУ на деякий час, «на відпочинок» до в'язниці, Маруся, діставала через лікаря Зейфмана трьохгодинну прогульку. Із закаменілим обличчям, з упертим в одну точку поглядом, всі три години непорушне сиділа вона під в'язничним муром. Ніколи, ніхто не бачив на її личку хоч би сліду усмішки.

А по другому боці високого муру, іноді довгі години, в застиглім образі смутку й жалю, непорушне сиділа бідна вдова — мати Гальчевського, яка довідавшися, що Маруся у в'язниці, (в ҐПУ не дозволяли) приходила пішки за десятки кілометрів і приносила їй буханець черствого чорного хліба. Більше сама нічого не мала… Побачення не давали, і вона посидівши пів дня на рові, з похиленою головою вирушала в поворотну дорогу, щоб через три-чотири дні знову з'явитися під в'язничним муром.

Не заставши відведеної до ҐПУ Марусі — передавала хлібину бідним в'язням й обнявши голову руками на колінах, — відсиджувала на рові свої години…

Як попадався вартовий, що не зганяв і не стріляв по вікнах, Маруся під час «відвідин матері» сиділа на вікні своєї камери. Тоді дві жінки, кожна із своїм горем, із спільною думкою про «нього» — сина й чоловіка, мовчки дивилися одна на одну і тихо плакали… (Як мені довелося чути, рідні батьки Марусі, багаті люди, відмовилися були від неї тільки через те, що вона проти їх бажання одружилася з бідним учителем Гальчевським. Коли ж потім, до в'язниці, вони прислали їй одежу й харчі — вона не прийняла).

Одна дозорчиня, своя людина, що ризикуючи робила нам немало послуг, вговорювала її:

— Марусю! Згодься з тим, що тобі пропонує ҐПУ. «Виходь заміж» за якого-небудь чекіста. Поживеш із ним кілька день і втечеш. Доберешся як-небудь за кордон до чоловіка. Він тебе за це не осудить, бо що ж для нього за радість, коли тебе розстріляють, або вишлють на Соловки.

— Але ж я мусіла би хоч нещиро стискати руку, що вбивала наших… Хоч один день жити з ним, як з чоловіком… Краще — смерть…

— Ти через свою упертість — сама відбираєш собі все… На Соловках, як буде пізно — пожалієш…

— З мене досить любови до України й чоловіка… З думкою про те, що я залишаюся їм вірною — я буду щасливою і на Соловках…

Роздобувши за допомогою тієї дозорчині й київського жида Фіми Салганіка (розстріляний в 1924 році) трохи потрібної одежі та річей — ми виправили Марусю на п'ять років, на Соловки…

Переглянувши написи, і не знайшовши свіжого, вішаю мокру хустинку на ґрати, перевертаю змочену сльозами останньої жертви газету і лягаю спати.

Насувалася осінь. Ночі стали холодними. Шибки в моїй одиночці були побиті, а вставляти нові ҐПУ не спішилося. Плаща або коца не було і в другу ніч прихопилося добре подзеленчати зубами. В одну із таких ночей роблю «відкриття», що газета може бути річчю корисною не тільки для розуму, а й для тіла. Сколовши зужитими сірниками в декілька шарів великі аркуші «Правди» та «Ізвсстій», роблю собі паперове «рядно». Коли обкутаєшся ним з головою, надихаєш теплого повітря — не треба ні ковдри, ні перини… При рухах — газети розлазяться і рвуться, але завдяки сіоністам маю їх чималий запас. Привчаюся спати не рухаючися. З нових «мешканців» тюрподу притягує мою увагу високий старий чоловік, якого виводять на двір самого, — значить сидить в одиночці, — і старшого віку жінка з двома дітьми — дівчатками. Крізь щілинку в щиту бачу, як діти із зблідлими, зажуреними личками блукають по дворі під час прогулки.

Пізніше довідався, що це був інженер, колишній полковник Дігтярів, якого ҐПУ затримало в Гусятині з родиною при спробі перейти кордон.

Згодом в тюрподі відбулася сумна трагедія тієї родини, але про це — пізніше.

Раз прокинувся я серед ночі. Приснилося, що хтось, голосно стукаючи, намагається відімкнути колодку коло моїх дверей.

Переконавшися, що це був сон — стараюся знову заснути, та надаремно. В душі без причини запанував якийсь неспокій. В тюрподі було тихо й темно. Міська електрівня давала світло тільки до першої години вночі — значить вже по першій.

Помало весь організм міцно обхопило те дивне «шосте почуття», яке рідко обдурювало мене в небезпеці. Стараюся логічно сконтролювати себе й положення.