Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

Нараз Арбузов ляпнув себе по чолі:

— Я вже знаю, що це могло бути! Це котрась із смаркачок Дігтяревих бігала під «визірку» до батька. У них камера нагорі на колодку не замкнена, могла просунути у визірку руку і чим-небудь відкрити засув. Ідем нагору…

Коли вся зграя затупотіла по сходах, що були між моєю камерою та вихідними дверима — я знову стаю до дверей і пильно наслухую.

Через пару хвилин нагорі розляглися крики чекістів: «Руки догори!», лайка, — слідом зляканий крик жінок.

Коли варта з галасом стала сходити по сходах — лягаю знову на тапчан.

Арбузов відімкнув мої двері і до камери впхнули розхристаного Хмару без шапки, в одних шкарпетках.

Коли ми залишилися самі — він оповів мені, що випадково дістав від одного із сіоністів ножа і виробив собі плян утечі: вирізати «фільонку» у дверях і після півночі, по згашенні світла вилізти на коридор. Дозорець що певний час заходив досердини оглядати хамри. Хмара уплянував собі, щоб причаївшись за рогом — вхопити його за горло, коли він буде переходити повз нього. Задусивши дозорця, забрати у нього ключі та револьвер і відімкнути мою камеру. Після мого «привіту» через Яна — утішився що буде мати «відповідного» товариша для втечі. Захопивши на ґанку ще й карабінку, із якої розстрілювали, — вбити вартового перед дверима, якщо не вдалося би проскочити непомітно, і скочити через дріт у сади. Ніч сьогодні була відповідна. Перша половина пляну вдалася якнайкраще, та… за Хмарою ув'язався із камери проскурівський жидок-пачкар Бенчик Кур'єр, якому теж загрожував розстріл. Хмара виліз із камери у шкарпетках з вільними руками, Бенчик захопив під пахву чоботи, щоб… не перестудитися надворі. На коридорі, коли вони причаївшися дожидали, поки зайде дозорець, один чобіт випав із підпахви. Коли Бенчик нахилився підіймати — випав другий. Ті два стуки сполошили Арбузова на ґанку і він підняв тривогу. Бенчик забіг назад у камеру, заклав за собою «фільонку» й притворився, що спить.[7] Завдяки цьому — Раскін з червоноармійцями нічого не зауважили при обході камер. Хмара, поки Арбузов свистав на порозі — нечутно прокрався до сходів наверх і думаючи, що попаде на горище, із якого може удасться видістатися на дах, щоб звідтіль скочити — попав до жіночої камери, що не була замкнута на колодку — лише на засув. Сонні жінки не почули. Тим часом надійшов туди Арбузов з червоноармійцями.

Хмара одну ніч перебував зо мною у 8-ій камері. За цей час оповів мені, що його видав Кам'янецькому ҐПУ комуніст-галичанин з околиць Крпичинець Остапчук, що до нього, на прохання його матері, Хмара заніс листа, коли перейшов на Україну для підпільної праці. Оповів також, що ҐПУ поставило перед ним вимогу: або він згодиться да прилюдному суді сказати те, що йому продиктує ҐПУ, або його розстріляють без суду.

Під впливом систематичної гри на нервах, що нею ҐПУ звело його до стану чоловіка-тварини, який відмовляється від всього найсвятішого, щоб тільки уникнути смерти, — Хмара заломився і згодився «осудити» під час свого суду національну боротьбу й «признати», що московсько-большевицька влада на Україні е «правдива влада українського трудового народу». Та під час прилюдного Суду у Винницькому Народньому Домі отаман Хмара пережив гостру духову реакцію.

Відчуваючи всю ганебність свойого вчинку, він перетворив той суд у яскраву демонстрацію проти московсько-большевицької окупації та московсько-жидівської влади на Україні. Був присуджений до розстрілу разом з Яблонівським та Іваневим.

Посадили їх після суду до моєї 8-ої камери, хоч звичайно — смертників до затвердження вироку держали у тюрмі, а не в тюрподі ҐПУ. Мене перед тим перевели із одиночки до 4-ї загальної камери.

Коли вночі з 6 на 7 листопада 1924 р. прийшли забирати їх на розстріл — вони, озброївшися цеглинами із розваленої печі, вступили у бій з чекістами.

Після цілонічиої стрілянини й боротьби вісімнадцяти чекістів з трьома беззбройними смертниками — їх повбивали ранком в камері та на коридорі тюрподу. В останню хвилину ранений в голову Хмара вискочив ще на коридор і розбив «цапком» голову вартовому комендантові ҐПУ — Раскіну. Після «перемоги», чекісти дико знущалися над тілами вбитих. Виконували «розстріл»: помічник губпрокурора — жид Санін, вартові коменданти Рубцов та Раскін, мадяр Сабо, дозорці тюрподу Арбузов і Котєльніков та дванадцять червоноармійців ҐПУ.

У нашій камері в ту ніч ніхто, звичайно, не спав. В'язні мовчки сиділи і лежали, прислухуючися до співу смертників, стрілів та криків. Священник Добровольський майже цілу ніч простояв на колінах коло прічі, заглибившися в молитву. Я всю ніч так і пролежав на підлозі, приглядаючися крізь щілину в дверях до «розстрілу». Коли чекісти поволікли трупів за ноги з коридора на двір — стаю і розправивши закляклі руки й ноги, сідаю на прічі. Поблідлі, похмурі в'язні обсіли мене з проханням оповісти, що бачив. Скінчивши оповідати, оглядаю обличчя. Ця кошмарна ніч лишила на всіх свою відбитку. Тільки «уркаган» Білий, якого привезли із в'язниці до тюрподу «на ісправлєніє», наспівуючи якусь веселу пісеньку, — крутив сигаретку з визбираних із сміття недокурків. Попросивши в одного із в'язнів вогню він заклав руки у кишені драних штанів і з задоволеною міною зупинився проти галицьких комуністів Кравса та Петричка, що тихенько ділилися між собою вражіннями.

— Ну, що ж, сватки, вміють же тут стріляти людей — що?

Селянин, який сидів недалеко, сплюнув і сердито глянув на Білого.

— Йому, чортові, хоч би що!.. Побили людей — неначе так і треба. Співає собі…

Білий посміхнувся й махнув рукою.

— Ти, дядюшка, не сердься. Я від тринадцяти літ по тюрмах та чека валяюся. Призвичаївся вже… Ти посидів би був у дев'ятнадцятому чи двадцятому році в одеській чека, — там не таке б ще побачив!..

— Сидів я у цій, винницькій, хай вона тобі западеться…