Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

За часів большевизму прославився тим, що одверто, в очі представникам влади, називав їх — владою катів. Від «наслідків» рятувала його відмежованість від політичного життя, особистий «фавор» у наркомздрава Семашка, що високо цінив його як лікаря, та любов і пошана довколишнього «пролєтаріяту» і персоналу лікарні, в тому числі комуністів та комсомольців.

Суворо насупивши лохматі сиві брови, Дорошкевич, хвилин із п'ять вдивлявся мовчки в моє обличчя. Потім підніс мені голову за підборіддя.

— Ну, чого зажурився? Жінка може заміж пішла? — заговорив він по-українськи суворим тоном, в якому відчувалися проте тепло-ласкаві нотки.

— Давайте його, товариш чи «ґражданін», як там вас величати треба, — до кабінету.

По дорозі серце у мене «тріпалося» як дев'ять літ назад перед першим боєм на фронті, та коли переступив поріг — забилося рівно і спокійно.

У кабінеті, окрім Дорошкевича, було ще і дві молоденькі студентки — практикантки, які так жалісно дивилися на моє обличчя, що аж мені стало їх жаль.

Почався перший психіятричний «допит». На деякі запитання не відповідаю, удаючи, що вони не знайшли «приймача» у моїм мізку, на деякі оповідаю, як ҐПУ хоче мене отруїти у камері, та «запевняю», що десь під моїм черепом сидить, і не хоче звідти вилазити «падеспань», під спів якого чекісти розбивали голови Хмари і товаришів на коридорі тюрподу.

Зацікавившися цим, Дорошкевич став розпитувати, але Котєльніков, рятуючи престиж ҐПУ, а одночасно роблючи по своїй вологодській глупоті чималу прислугу й мені, відповів за мене сам.

— Та це ґражданін доктор, йому все представляється, що когось розстрілюють на коридорі із співами… По цілих ночах про це у камері кричить… Видко така вже «болєсть» у нього…

Одна із студенток відвернулась, і схилившися на вікно, захлипала. (Як пізніше я довідався від неї самої — батька її розстріляло ҐПУ у Житомирі, а мати від цього збожеволіла).

Дорошкевич суворо рухнув кілька разів бровами, і попробувавши ще рефлекси та реакцію — сів писати акт.

Поки його переписували на машині, сидимо із Котєльніковим на коридорі. Здогадуюся, що привезли мене тільки на комісію і заберуть назад до тюрподу.

Коли практикантка винесла папір і Котєльніков став його перечитувати — непомітно, збоку, кидаю оком на кінець змісту, «…спираючися на повище, комісія знайшла, що в'язень Горський, завдяки моральним переживанням та слабому відживленню організму, захворів на розстройство умових здібностей у формі…» — далі йшла назва хвороби по-латині.

В грудях розлилося задоволення, яке переживає переможець. «Молодець, Юрко! Як на початок — дуже добре»… — похвалюю сам себе і чую як душа заповнюється енерґією й вірою в остаточну перемогу.

Коло брички Котєльніков якийсь час мнеться, потім витягає із-під сидіння шнурок.

— Ти, товариш Горський, того… не сердься… Ти чоловік хворий, чорт тебе знає, що тобі в голову стрілити може… Я тобі ліпше зв'яжу руки… А то гляди, чого доброго, налякає тебе щось «із нутра» — ти й пустишся тікати. То ми б тебе стріляли, а то вже так, руками тебе будемо ловити…

Сміючися «внутрі» — даю йому руки. Пробувати тікати із зв'язаними руками — річ, у день, безнадійна. Зрештою, тепер маю час зачекати на відповідніші обставини.

Коло тюрподу зустрів нас Ґаліцкій. Переглянувши взятий у Котєльнікова акт комісії — посміхнувся.

— Гмм… Дорошкевич… контрреволюція — контрреволюцію виручає… Покинь, товариш Горський, дурака валяти — нас не обдуриш. Краще побалакаємо по душах — може до чогось добалакаємося. Тоді ще на волі побуваєш. А «кониками» — життя собі не вирятуєш…

Дивлюся на нього тупим апатичним поглядом і нічого не відповідаю.