Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

— Якусь дівчину молоденьку привезли, із зв'язаними руками… Через деякий час з моєї камери глухо донісся розпучливий плач… По десятій годині дівчину забрали. Занявши місце коло щілинки побачив, як її струнка, інтеліґентна постать зникла за виходними дверми в оточені вартового коменданта Рубцова, мадяра Сабо, Котєльнікова й Арбузова, що йшов позаду з французьким карабіном, який стояв завжди коло столика дозорця. Вся «ескорта» — кати. Пішла у «гараж»…

Хвилин через двадцять Арбузов перевів мене назад до 8-ї камери… Знаючи, що по розстрілі кого-небудь він завжди в добрім настрої і любить побалакати — зачіпаю його.

— Ну, Арбузов, хто ж з вас «розстріляв» ту жінку, що плакала? Арбузов задоволено усміхається:

— Ну, брат, і баба гарна була, я тобі скажу!.. Як роздягли догола, так аж жалко стріляти було…

Цинічно засміявшися, закрив двері.

Починаю оглядати камеру.

Газети, що лежали на тапчані замість подушки — розсунуті, на верхніх густі сліди сліз. На матраці лежить маленька жіноча хустинка, вся мокра. Значить в камері мала руки розв'язані, — може написала що-небудь? Олівець лежить на місці. Оглядаю стіни й вікно, які за кілька років вкрилися підписами та написами в'язнів, що тут сиділи. Кожний смертник, якщо не сидів у камері й зв'язаними руками, олівцем, кусником шкла чи скалки — залишав тут свій підпис, дату і яких-небудь пару слів. Свіжого напису не було. Багато імен були знані мені з часу минулого арешту. Переглядаючи — у десятий раз читаю два написи, які завжди викликали в мене якесь гірке чуття.

Зверху хемічним олівцем було рівненько виведено: «Тут сидів Юрко Таган, арештований невинно». Внизу ж, кусником шкла було надряпано: «Братська куля тебе не мине» і нижче: «Вмираю за волю України, за кращу долю свого народу. Вмираю спокійно, вересень 1923, Сидір Андрущук. Прочитай і як зможеш сповісти про це моїх близьких». (Далі йшла адреса в Галичині, якої, на жаль, не пам'ятаю).

Пригадую собі струнку постать Сидора, у подертому селянському вбранні, босого, без шапки, з якимсь занадто ідеалістичним поглядом карих очей. Пригадую хвилююче прощання через тюремне вікно, коли його забирали сюди… на смерть.

Він був помічником повстанчого отамана Артема і коли в 1922 р. Артема із штабом, після амністії, в якій заручували всьому відділові життя і волю, постріляли чекісти на бенкеті — Андрущукові вдалося вискочити з поверху на двір і легко раненому втекти. Зібравши декілька чоловік старих партизанів, він ще цілий рік оперував, переховуючися в лісах і селах. Аж знайшов його краянин Юрко Таган, аґент Чека, якого він радо прийняв до себе, і віддав сонного Андрущука у руки чекістів. Коли зачала судити його «надзвичайна сесія» Губсуду й головуючий, начальник Губвідділу ПГУ, Ліплєвскій почав: «Іменем Української Соціялістичної Радянської Республіки об'являю засідання…», — Андрущук перервав: — «Яке маєш право ти, Ліплєвскій, — жид, ти Петерс — латиш, ти Віленскій — москаль, яке ви всі маєте право судити мене іменем Українського Народу, за який я віддаю життя?!». На запитання, чи признає себе виповним, відповів:

— «Перед вами — так. Перед українським трудовим народом — ні. А взагалі не маємо чого з вами довго розмовляти… Я робив своє діло — ви робіть своє».

Більше не сказав ні слова. Привезений до в'язниці, смертником, відмовився підписати прохання про помилування. Іроніею. судьби було те, що перед смертю мусів побачити в цій камері підпис брата-каїна, що був недовго в арешті за грошеве обдурення ҐПУ.

Пригадую собі постать Тагана. Чистенько вдягнений, з доброзичливим, підлесливим виразом на повному обличчі. Сотні загублених, ні в чому неповинних, здебільшого українських селян й інтеліґентів із Поділля, десятки товаришів галичан, яких лиха доля зводила з Юрком в 1920, 1921, 1922 і ще в 1923 році — були на сумлінні цього провокатора. В 1922 році, коли на Поділлі існувала «опертройка» на чолі з Фаровічом і Фалєєвом, штаб якої був в м. Дережні, Таган роз'їжджав по селах Летичівщини та Літинщини й організував… Просвіти. Зібравши активний, національно свідомий елемент, говорив десь провокаційну промову, кидав провокаційні гасла і зникав, забравши списки й адреси членів. Після того приїжджала оперативна група «Тройки», забирала і розстрілювала «контрреволюціонерів».

З арештованих, за його вказівками, у Женишковецькій волості, кілька сотень людей, — 140 померло у Деражні від холоду й тифу, 103 було присуджено до розстрілу і через інтервенцію Харкова, були пересуджені виїздною сесією Верховного Суду і всі оправдані, відсидівши рік смертниками у винницькій в'язниці. За той час із них померло на сухоти 27 чоловік.

Юрка Тагана арештувало ҐПУ за те, що він неправно одержував гроші за ту справу, бо ж… виявилося, що жодної «петлюрівської» організації не було.

Протримавши місяців зо три в тюрподі і в'язниці, — ҐПУ звільнило його і по словам другого провокатора Миколи Рудницького, який видавав себе за отамана Хмару і теж сидів за якусь невдалу «операцію» — вислало на підпільну працю до Галичини.

Окрім цих двох написів, було ще два підписи знаних мені людей, що багато казали мені:

«За годину все вже скінчиться… Прощай, Вірусю. Будь щаслива. Будьте шасливі обоє. Іван Ожога».

Був це немолодий уже ґімназіяльний професор, що одружився із молоденькою дівчиною, своєю колишньою ученицею. Людина цілком аполітична. Через якийсь час молода дружина закохалася в хлопцеві, що працював у підпільній українській організації, й сама прийняла участь в роботі. Ожога нічого не знав. Під час випадкової ревізії в його мешканні ҐПУ знайшло пачку відозв і компрометуючих документів, які переховувала дружина. Поки їх разом з іншими арештованими реєстрували в комендатурі ҐПУ, вона вспіла чистосердечно оповісти йому все. Ожога сказав їй, щоб вона говорила на допиті, що нічого не знає, а він вже сам знайде якийсь вихід й оправдання. Видумавши обставини, які нікому не шкодили, під час слідства взяв усю вину на себе. Був присуджений у минулому році до розстрілу і перед смертю залишив на стіні цей напис. Дружина, звільнена з в'язниці, ще до суду втекла із своїм любим до Румунії, що Ожога сам порадив на побаченні їй зробити.

Другий напис залишила дружина отамана Орла-Гальчевського, — найсвітліший образ жінки, який довелося мені зустріти у свойому житті.