Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

Іван Чубан-Добровольський був священиком із с. Семигорода коло Тульчина. Був це ориґінальний тип. Як капітан Лейб-Ґвардії, попав з початку світової війни до німецького полону. Перед війною одружився. Сильна любов та нудьга за дружиною дали йому силу перейти, симулюючи божевілля, всі тортури німецьких воєнно-психіятричних шпиталів, щоби у 1916 році бути виміняним як цілковитий інвалід. У Петрограді його ще кілька місяців витримали у психлічниці, не довіряючи його заяві, що він симулював. Потім дістав довготермінову відпустку. По трьох роках нарешті зустрівся із дружиною, що жила в Одесі. Через те, що вона любила їздити верхи, купив і подарував їй верхового коня. Кінь той, як потім виявилося, був хворий на сап і дружина, заразившися від нього, померла в тяжких муках. А тут наспіла революція. Добровольський до війська вже не вернувся. Пережита трагедія штовхнула його до релігії. Роздавши все, що мав, він, взявши із собою одно Євангеліє — пішов проповідувати слово Боже. Обійшов пішки, без гроша в кишені, Кавказ, Кубань і всю Україну. В 1922 р. скінчив скорочені Богословські курси при Софієвському соборі у Києві і став священиком. Від інших панотців відрізнявся тим, що не носив ні довгого волосся, ні бороди, ні ряси. Ходив у звичайній селянській одежі, яку справили йому прихожани. Жив самітно у селянській хаті. Їв те, що йому приносили по черзі селяни. За виповнення церковних обрядів не брав для себе ні гроша. Сумлінно студіював Богословіе, філософію всіх напрямків і большевицьку літературу. Сам свідомий українець — підняв до високого рівня національну свідомість села. Йдучи за його словом і прикладом, майже все село перестало курити, пити горілку та лаяти «по-московськи».

З різними непорозуміннями і суперечками селяни зверталися не до большевицького суду, а до священика. Слово його було для всіх законом. Село тоді ще, в часи «непу», більш-менш незалежне, не виповнювало жадних вимог влади, не радившися із священиком. Звичайно, всі податкові, у 1923-24 році зрештою не дуже тяжкі справи, він розв'язував за засадою: «кесареве — кесареві», але коли до села приїхало кілька комуністів із Тульчина, щоби організувати комнезам, якого там не було, — то почули від селян, що вони всі однієї матері України діти, всі перед Богом рівні, і не мають чого «товариші» нацьковувати одного на одного. Звичайно, такий священик для большевиків не був вигідний. Після того, як декілька видатних комуністичних аґітаторів-безбожників, прославлених вже «перемогами» над здебільшого вузько освіченими старими попами, — дістали в дискусії перед селянами від Добровольського «по шапці», — його викликали до ҐПУ і запропонували «по доброму» відректися від священицького сану, бо буде зле.

Коли він рішуче відмовився — його арештували, привезли до Винниці і послали на затвердження постанову про висилку на Соловки як бувшого офіцера і контрреволюціонера. У камері він був між нами за «старосту». Харчі, що їх привозили йому селяни — по-братськи ділив між усіх в'язнів.

Із того, що Добровольський перенісся і ліг коло мене, я був дуже задоволений.

Коли всі поснули, він наблизився до мого вуха і зашепотів:

— Я не хочу, щоби ви сказали мені, чи симулюєте, чи ні, і поки не виграєте — не кажіть цього нікому, навіть найближчому приятелеві. Я хочу тільки дати вам декілька порад, бо симулювати вам прийдеться довго, може цілі роки. Як будете давати правильні об'яви якоїсь хвороби і міцно триматися однієї лінії, то ні один психіятр не зважиться сказати, що ви симулянт, знаючи ще, що цим він розв'язує питання вашого життя і смерти. Психічної хвороби не можна ствердити чи заперечити по якихось зовнішних фізичних об'явах. Виберіть собі тільки якусь означену лінію. Я можу порадити вам дві хвороби, що найбільш будуть відповідати цим обставинам.

Накривши себе й мене з головою ковдрою, він добрих дві годині шепотів мені «лекцію», без якої не знаю, чи був би я «витримав свою лінію».

На кінець дав ще одну пораду:

— Коли будете на комісії лікарів, то пам'ятайте одно: із всіх людей, що будуть у кімнаті, перший, хто мусить повірити у те, що ви дійсно божевільний, — це ви самі. Інакше ви досвідченого психіятра не обдурите.

Потяглися «тернисті» дні і ночі симуляції. Я здебільша лежав, не підіймаючись з прічів. Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом, на запитання котрогось чекіста — плів йому дурниці, часом не відповідав нічого. Добровольський і надалі був для мене сумлінним «суфлером».

Ця моя поведінка була тільки «прологом», щоби попасти до психіятричної лікарні. Там я повів би вже завчасу обдуману й обговорену з Добровольським лінію хронічної хвороби, яку виявляти в тюрподі було недоцільно й небезпечно.

Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій були важкими і фізично, і морально.

Тижнів через два, скориставши із того, що увечері половину в'язнів із нашої камери відправили до в'язниці і підлога була вільна від сплячих, — я став уночі, щоби «розімняти трохи кості».

Не вспів два рази перейти по камері, як Арбузов, просунувши у визірку револьвера, став «запрошувати», щоби я ліг. Не звертаю на нього уваги. Розлючений дозорець, загнувши семиповерхового матюка — став відмикати камеру.

— Я тебе зараз покладу!!!

В ту хвилю мене чомусь обхопила така лють, що потім я задумався, чи направду вже не «дурію».

Поки він відмикав колодку, я схопивши з кута смердячого, до половини заповненого «кібля» — стаю з ним за стіну коло дверей.

Як тільки дозорець став на порозі — я, перевернувши кібля у повітрі — одягаю його йому на голову, обливши з голови до стіп «змістом».

Вистріливши із револьвера в стелю — Арбузов вискочив на коридор і затріснув двері.

Було чути як відпльовувався і лаявся. Потім побіг до виходу. За кілька хвилин до камери зайшли з червоноармійцями вартовий командант Раскін і відповідальний вартовий по ҐПУ — уповноважений економгрупи Едлін, — серйозний і «ліберальний», як на чекіста, жидок.