Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

Коли за вікном почало весніти — Харченко приніс папірець, що моя справа передається прокуророві, і запропонував підписатися, що мені про те об'явлено. Відвернувшися на тапчані до стіни, не звертаю на нього ніякої ураги. Посердившися трохи — пішов ні з чим, написавши, що я в присутності дозорця відмовився підписати. Звичайно, коли справа йшла до прокурора, в'язня переводили з тюрподу до в'язниці. Мене надалі тримали в тюрподі. Очевидно, ҐПУ рішило розстріляти по надзвичайній сесії, залишивши на боці мою «психічну хворобу». За всяку ціну треба ж тепер, поки не пізно, добитися, щоби відправили до в'язниці. Але — як?

Коли хтось із в'язнів тюрподу захворів важко — його відправляли на лікування до в'язничної лікарні, бо лікар при ҐПУ мав тільки засоби першої допомоги.

По ходу своєї «психічної хвороби» відмовляюся кілька днів від їжі, щоби виснажити себе і «налякати» ҐПУ можливістю голодової смерти, якщо не буде пристосоване штучне відживлення, для чого мусіли би відправити до в'язничної лікарні.

Та чекістів це «не зворушує», а виснажувати себе до кінця — нема сенсу. Треба шукати іншого способу.

Під кінець зими я сильно перестудився у холодній камері. Кашляв, у грудях хрипіло на всі голоси. У голову вскочила маленька ідея, яка може найбільше спричинилася до того, що я не досидів у тюрподі до розстрілу.

Витягнувши із розбитої шибки вузенький, довгий відламок шкла, запхав його гострий кінець собі в горло і зробив там глибокий поріз. При кожному віддихові вискакував із горла струмок кровй. Зробив це незадовго перед тим, коли дозорець мав відмикати камеру, щоби подати обід. Наливши досить крови коло тапчана на долівку, лягаю й удаю, що вже наполовину мертвий.

Відімкнувши камеру й побачивши мене, Котєльніков побіг за дижурним по ҐПУ. За кілька хвилин прийшов дижурний, а небавом по його відході прийшли: Ґаліцкій, Харченко й лікар.

Лікар розщіпнувши сорочку, приклав до грудей слухавку. «Грало» в них як не треба краще! До того, кров попадаючи при диханні в легені, викликала кашель, що подразнював поріз. Кров плила далі. Помацавши живчика і глянувши на обличчя, яке зрештою, після кількаденної голодівки виглядало напевно не краще, ніж у сухітника перед смертю, — лікар безпомічно розвів руками.

— Треба льоду… Треба кровоспинюючого застрику… Словом, треба лікарні.

Ґаліцкій повернувся до дверей.

— Ходімте, товариші.

Чую, що вийшовши за двері, стали всі коло них. Напружую слух.

— Що з ним? — питає тихо Ґаліцкій.

— У нього, — таємничо картавить лікар-жидок, — лопнула в легенях артерія… Остання стадія сухот… Капут!.. Може до ранку доживе ще, а може за годину-дві кінчиться…

Якийсь час панувала мовчанка. Потім Ґаліцкій:

— Скажи, Харченко, Сабові, щоб зараз же запріг коні. А ти тим часом виготов перечислення його за в'язницею і відправ до її лікарні. Най собі там здохне, по якого чорта будемо з актами возитися…

Серце радісно здригнулося. Ще «повоюєм»!.. Через годину я лежав у тюремній лікарні і симпатична сестра, знайома ще з минулого побуту у в'язниці, клала мені на груди зовсім непотрібний там лід.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!