Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

Дурниці!… Жадної безпосередньої небезпеки під цю пору не може бути. Ґаліцкому може захотітися доручити комусь із своїх вірних катів, щоб застрілив мене десь на подвір'ї, пояснивши «що кинувся тікати під час провадження на допит чи з допиту». Декілька таких випадків із практики Подільського ҐПУ були мені відомі, але зараз для цього запізня пора. Хіба може відбулося спізнене засідання чекістів, на якому винесена якась небезпечна для мене постанова і те підсвідоме «я» відчуває це?

Дурниці!… Просто напружені нерви сполохані отим стуком у сні…

Все ж таки серце тривожно стискається і розсилає по всьому тілі млосні струмочки… Інтуїція шепоче, що зараз має щось статися…

Напружую слух… Надворі темна осіння ніч з вітром і дрібним дощем… В тюрподі мертва тиша. Нараз на коридорі — глухий стук. За мить стук повторився виразніше.

На скляному ґанку, за ґратами вихідних дверей, — схопився із свого ліжка Арбузов:

— Хто там ходить?!…

На коридорі розляглося тупотіння босих ніг. Голосно стукнули двері котроїсь із камер.

— Хто там?… Відкликайся — стріляти буду!… — злякано кричав дозорець, постукуючи «наґаном» до ґратів. Потім вилаявся і побіг на двір.

Тишу розрізав тривожний свист.

Утеча!… Якщо котрась камера колективно видобулася за двері — можуть позбивати колодки з усіх дверей… В тюрподі знайдеться досить охотників, щоб спробувати вирватися на двір силою, бо Арбузов підняв уже тривогу… А там — темна ніч з вітром і дощем…

Зіскакую з ліжка і стаю коло дверей.

Як і завжди у таких ситуаціях, організм обгорнув холодний спокій, з рідким, важким биттям серця.

Але ніхто не розбивав моєї колодки… В тюрподі знову була гнітюча тиша.

На ґанку затупотіли десятки ніг, почулося клацання набиваних рушниць. Було чути, як Арбузов, схвильовано оповідаючи, зняв із цвяха ґасову лямпку. Потім відімкнув ґратчасті двері.

Кидаюся на тапчан й удаю, що сплю. З визірки до камери блиснуло світло електричного ліхтарика. Затримавшися на моїм обличчі і ґратах, зникло. Пошарпавши колодку, варта пішла до других камер. Було чути, як по черзі шарпали колодками й засовами. Обійшовши всі камери — знову стали коло моїх дверей. Почувся роздратований голос вартового коменданта Раскіна:

— Ти, Арбузов, менше кокаїни нюхай, а то скоро тобі вже мерці по голові будуть ходити…

— Але ж, товариш комендант! Я ж виразно чув! Спочатку, як стукнуло — я сам думав, що причулося, та коли я крикнув — то виразно чув, як щось побігло і стукнуло дверима…

— Ну та який же чорт міг бігати і стукати, коли всі камери замкнуті, колодки цілі, в'язні сплять? Дурня строїш! Будеш занюхуватися кокаїною — то скоро почнеш, як Рубцов, до власної тіни на стіні стріляти…

— Та я сьогодні не нюхав зовсім!… Чорт його зрештою знає — може і справді причулося…

Почулися глузування червоноармійців… Але ж мені — не причулося і ядобре чув те саме, що оповідав Арбузов. Яка ж «нечиста сила» могла бігати і стукати?!