Полтава

VII

Мручко не засидівся в пасіці. Хоч меду було ще вдовіль, поминків не справляв. Раз, що

гетьман язика дожидався, а друге, що треба було поспішатися до Гірок, заки московські

недобитки добіжать до свого табору та про все розкажуть. Отож, як тільки звечоріло. Мручко

пустився в похід.

Вертали не тою дорогою, що прийшли, а за лісом перейшли річку по льоду і трималися

другого берега. Вертало знову чотири десятки, бо хоч декілька тяжко ранених потайником

перенесено в хутір, то на їх місце поступило до Мручка двох сотниченків Імжицьких і двох

поповичів, здорових, як вилущки, а за ними ще й деякі з табунщиків Імжицького та трьох

хуторянських парубків. Все народ годящий, жвавий, за котрий не погнівається гетьман. Вони вже

здавна рвалися то на Січ, то до сотень, та батьки не пускали, бо ще не опірилися гаразд. Але

відбувши хрестини під Мручком, втікли і без батьківського благословення.

Осавул Сидір їхав мовчки біля сотника.

— А де ж твій товариш подівся? — питався той. — Бачиш, радив я тобі, щоб до другого

разу підіждати.

— Не хотіла послухати мене.

— Розставатися з тобою не хотіла. Так ти не сумуй. В Імжицького кривди їй не зроблять.

Це якась не лиш гарна, але й відважна дівчина, амазонка. Не даром кажуть, що на нашій землі

колись оці амазонки воювали. Може, і в твоїй Одарці душа котроїсь із них сидить.

Осавул не відповів нічого, лиш чув, що світ йому затьмарився, було зимно й темно.