Полтава

Як доїздили до Гірок, Мручко висунувся вперед, спинив свій відділ і промовив коротко:

— Спасибі, товаридщі, що не посоромили себе й мене. І ворогові дали прочухана, і

гетьманові язика ведемо, і не одного. Отак, гадаю, коли б ми свого рейментаря слухали, то й не

посоромили би своєї слави козацької, молодецької.

Пускав дим з файки, як з димаря, важко зітхаючи, не від утоми, як більше від сумних

гадок, що нічним туманом вповивали його сиву голову

Сотник Мручко привіз гетьманові язика більше, ніж було треба, щоб довідатися, що

Батурин у великій опресії і що батуринці, як спасення, ждуть приходу Мазепи і шведів. З тої

сутички, яку мав сотник з відділом московських ратників, неважко було догадатися, що цар має

під своєю рукою доволі великі потуги, коли, кромі того, що облягає Батурин, може під'їздити

союзну, шведсько-козацьку армію. Не маючи певності, куди вона піде, не хоче теряти з нею

зв'язків, навпаки, його відділи підскакують до союзників, як собаки до травленої звірюки,

безпокоять, бентежать, нервують. Мазепині козаки, чуючи неугавний гук гармат, гадали собі: чи

не мій то город, чи не мою слободу обстрілює Москва? Цілу ніч виднокруг палав кривавою

луною, а з шумі і в скиглінню вітру легко було дочутися зойків і ридання безжалісно мордованих

людей. Жорстокість царя відома була цілому світові, тож і не диво, що Мазепині люди важко

страдали, дрижачи о долю своїх залишених родин.

Більше всіх страдав гетьман, почуваючи на собі відповідальність за судьбу країни. Царя

він знав краще, ніж хто-небудь інший. Не раз балакав з ним, чув його погляди на світ і на життя,

знав, що він не лиш чужого, але й сина рідного не пощадить, коли цей стане на дорозі до