Полтава

Решта подавалася вправо. Але звідтам летіли на них недобитки тих райтарів, що мали

обійти пасіку від ставу. За ними гналося чотирьох сотниченків і стільки ж поповичів, здорових, як

вилущки, і челядь сотника Імжицького, і хуторянська молодь. Зчинилася різня, котрої вже й

Мручкові було забагато.

— Піддавайтеся, хамули царські, а то воздуху дорешти затроювати не хочу вашим

зінським падлом!

Декілька піддалось, їм відібрано збрую і пов'язано руки верівками. Багато полягло в

рукопашному бою, інші спаслися бігством.

За тими гукав Мручко.

— А скажіть свому цареві, щоби він удруге не смів обиджати чесних козаків, висилаючи до

бою з ними таких лопуцьків необчімханих, як ви!

Та москалям вже, мабуть, жидівські діти були немилі, — втікали, аж курилося за ними.

Мручко оглядав боєвище. Сопів, але вже не сердився. Мовчки ходив поміж трупами, що

лежали, як снопи на скошеній ниві, і кивав головою. Зітхав.

— Тільки людей намордували і коней збавили так багато. Щоправда, худі вони, як

жидівські собаки, але коні добрі, породисті, жаль худобини. Та й люди, хоч і москалі, а все ж таки

люди, все-таки і в них якась там душа теліпається. Може, й між ними котрий був чоловік не

найгірший, може, стару матір лишив, дівчину або жінку з дрібними дітьми. Роздивіться добре,

козаки, чи не дише ще котрий, щоб забрати його в омшаник та осмотрити, може, вилежиться. А

тих, що певно померли, стягнути на купу та викопати яму й поховати. Хай знають, що від