Полтава

такий переполох, як перед нагінкою зайці.

— А, тхорі, а, мамули, а, прелюбодії окаянні! — гукав Мручко не своїм голосом. — Та я

вас на локшину посічу, та я вам такий люштак зроблю, що внукам своїм перекажеш, котрий з

головою втечеш!

Козаки, як кесарі, мели перед собою луг, аж відперли ворога поза оранку, а тоді

повернулися і дали драла в табір. Щолиш тоді, як перебігли місток і брама за ними зачинилася з

гуком, Мручко стиснув сотниченка так кріпко, що цей мало дух Богові не віддав.

— Спасибі, брате! — промовив, цілуючи його, і більше нічого не казав, бо цей табунщик,

що за сотниченком бігав, доносив тепер, що драгунський відділ околює пасіку від ставу.

— Багато їх? — спитав Мручко, і очі в його засвітилися, як у вовка.

— Коней, може, пів, а може, й ціла сотня.

Мручко подумав хвилину, а тоді обтер кров з лівого ока і вдарив себе рукою по лобі.

— Маю їх!.. Бігайте, — казав до челяді, — та сокирами прорубуйте лід по нашому боці в

ставку. На проруби кладіть дошки та присилуйте снігом. Мерщій! А ти, Сидоре, — звернувся до

свого осавула, — бери Шелеста, Журбу й Сицького та ще козаків з двадцять, виводьте коней

задньою брамою в ярок і з лівого боку напирайте на москву. Діставши таку славну допомогу, ми

тепер горою. А ти, товаришу Великане, стань на чеку[52] на мойому місці, виручи мене, бо бачиш,

хотіли бісові діти проколоти Мручка як великодного кабана, хоч у нас ще й до Різдва далеко, — і

побіг у той омшаник, в якому осмотрювали ранних.

Козаки відпочивали. Був це вже третій випад нинішньої днини, — втомилися. Але ні