Полтава

Гетьман пішов до короля Карла. Чув, що їхня доля подібна до себе і що історія їх імена

сплете навіки з собою, що вони оба довго-довго в своїх країнах остануть незрозумілими,

загадочними, дивними, що їх не благословитимуть, а проклинатимуть цілі покоління, і щолиш

колись, як століття минуть, роз'ясняться і близькими стануть їх фантастичні обличчя. Король

нездужав, але з недугою крився. Вдавав, що почуває себе сильнішим, ніж коли. Народ це "rudis

indigestaque moles"[56] Хочеш вести його, не показуй справжнього обличчя. Комедію грай на

theatrum[57] світа — "vult ludi mundus, ludatur"[58].

Король з напухлим від морозу лицем лежав одягнений на ліжку. Полинялий синій каптан з

мосяжними ґудзиками, високі чоботи, жмутки волосся біля висок, як крила, котрі йому спокійно

всидіти не дають, несуть кудись, за Урал, до Євфрату, до Гангу, щоб лиш не тут, а все дальше і

дальше!

Почувши, що гетьман прийшов, піднявся і вийшов назустріч, кланяючися і всміхаючися

тією усмішкою, від котрої іноді мороз ішов по спині.

(Нема нічого сумнішого над трагічний сміх великої людини...)

— Ваша величність княжа...

— Ваша королівська милість... І стиснули собі долоні.

Балакали латинською мовою. Карло уважно будував речення, бо не мав часу вивчитись

мови Ціцерона так, як умів її гетьман.

— Ваша милість недужі? Бентежу? Будь ласка, положіться. Після такого походу навіть

Геракл почув би втому.