Полтава

здійснення його великодержавних планів. Що для Петра життя чоловіка? Що для його сотню

городів перемінити в руїну і тисячу сіл стерти з лиця землі?! Якщо не встоїться Батурин, то

незавидна його доля. Меншихов не пощадить нікого, покористується нагодою, щоб дібратися

Мазепі до печінок. Меншиков — не лев і не тигр, а дикий кровожадний кіт, що в муках своєї

жертви почуває якусь окрему розкіш.

І гетьман гірше всього дрижав о долю Батурина. Це його президія, там найвірніші його

люди, там залишилася Мотря. Вона, певно, не сидить з заложеними руками. Коли б живою

попалася Меншикову в лабети — Боже, не допусти до того!.. І гетьман, як лев по клітці, ходив по

одній із саль свойого замку в Гірках.

Бахмач, Батурин, а тепер тії Гірки! А в майбутньому що? Пригадалося минуле Різдво. А

яке ж буде сьогорічне? Пригадався Бахмач, вертеп, царська корона, що покотилася від коси

смерті йому до стіп, "Certum, quia absurdum"[53], і гетьман усміхнувся гірко. Чиясь корона

покотиться, мабуть, але чия?

І пригадалася Мотря... "Мотре, сонце моє!" — "Пане мій!" Як же воно далеке і як далеке

всьо, що так близько колись лежало на серці!

З віддалі бачив усіх іншими, ніж зблизька. І Мотря іншою ставала. Це вже не дівчина,

котру він полюбив останнім жаром душі, а його донька, котру рад був притулити до грудей за

тисячі тих доньок України, що тепер страдали... Non est ad astra mollis a terns via! [54] Дай, Боже,

сили, вихилити цю чашу до дна!.. Ти ne cede malis, sed contra auden-tius ito![55]

Підемо на перебій! В огні залізо сталиться, у горю вдача народу.