Полтава

перший під проводом сотника Журби, ні другий під Чорнієм не був такий завзятий і кривавий, як

отсей третій, котрий, немов напропале, провадив Мручко. І в тамтих завдано ворогові великих

утрат, а після того здавалося, що він уже дорешти охляв і втратив охоту до бою. Сховався в ліс

між дерева і звідти рідкими стрілами давав знати, що ще не відійшов.

Саме тоді, як Мручко з перев'язаним оком і з осмотреною рукою виходив з омшаника,

челядь сотника Імжицького кінчила роботу на ставі.

— Гаразд! — похвалив їх Мручко. — А тепер ви, панове сотниченки, з двома десятками

своїх людей бороніть пасіки від ставу Як того я вам не потрібую казати. А хватить вам дві

десятки, що?

— Хватить, хватить, — відповіли чотири бадьорі голоси.

— А ти, молодче, — звернувся до наймолодшого табунщика, — сідай оклін на шпаркого

коня та гони ярком у ліс за моїм осавулом і, заки він на ворога напре, дай нам трубкою знак.

Гони!

Мручко затирав руки. Не кляв і не зневажав ворога, бо голова його працювала над

планом, від котрого залежав остаточний успіх, — на нині. Він зібрав півсотні козаків, казав їм

добре осмотрити і заготовити пістолі та чекав на знак. Саме тоді, як райтари увігналися на

прорубаний лід, одні топилися, а другі гинули під стрілами сотниченків, заграла в лісі трубка.

Мручко з своєю півсотнею кинувся на ворога. Та ще він не добіг до лісу, ще не впали перші

стріли, як осавул Сидір з своїм відділом сидів москалям на карку. Москалі кидали фузії, знімали

руки, як до молитви, або йшли урозтіч, як наполохана звірина.