Полтава

християнської руки погибли!

І хоч як важко було копати глибоко заморожену землю, вирито широку яму, поскладано

мерців, і Мручко перший кинув на них три заступи чорної української землі, перше на своїх, а

тоді й на московських. Кидаючи на своїх, казав:

— За тую землю ви погибли. Нехай же вона вам легкою буде!

А кидаючи на москалів, приговорював:

— По землю нашу післав вас цар, ви сповнили його приказ, спіть же у ній спокійно.

Козаки вінком обступили могилу і мовчки прощалися з товаришами і з ворогами. Нині вам,

а завтра нам, може, те саме буде.

Ніхто не промовив зайвого, зневажливого слова. Ангел смерті повіяв на них своїм

студеним крилом.

Мручко над могилою пригнув коліно, може, згадував своїх погибших синів, може, гадкою

забігав в майбутнє, досить, що відмінився всеціло. Споважнів і посумнів, ніби жартів ніколи й не

знав. Знімаючи очі на небо, на котрім сонце вже стояло високо, говорив, ніби прочитував з

книжки:

— Не гнівайся на нас, Божеє око, що ми зневажили тебе отсим каїнським ділом. Та Бог

найкраще знає, що не з нашої вини воно сталося. Боронили ми землі й волі. Нехай же кров

неповинна спаде на того, що наважився відібрати в нас одно і друге.

Сонце ясним оком глянуло на світ і озарило ще одну нову, високу могилу, котрих на

Україні так дуже, дуже багато.