Полтава

Вже, може, не більше як п'ятдесят кроків ділило його від ворога, коли з чотирьох веж

грюкнули чотири гаківниці, а з десятка козацьких самопалів посипалися кулі на московські ряди.

Ті захиталися, як хитається лан, коли воздушна труба його стурбує; почувся крик, лайка,

прокльони, одні валилися, як снопи, другі відскакували, як тріски від сокири, інші, загулюючи очі

перед стрілами, штовхали штиками навмання. А Мручко з невеликим своїм товариством пер

уперед. Його шабля вилася у воздусі, як блискавка, спадала на карки, як грім, підтинала ноги, як

коса, то сичала, як гадина, то дзвонила, як дзвінок, — гостра, невблаганна, кривава.

Вже він був проколений штиком з рам'я, вже йому кров заливала ліве око, не чув, не

зважав, не дбав... Ворог подавався. Задні ряди мішалися від куль, що безнастанно сипалися на

них від пасіки, як із твердині, передні поверталися, втікаючи перед козацькими шаблями, а що

команда була: "Вперед!", так ті, що подавалися, застромлювалися на штики своїх товаришів або

поверталися, і тоді штики зустрічалися зі штиками.

А все ж таки, що двадцять людей, то не сотня, і, може б, хоробрий сотник переплатив буз

життям своє завзяття, коли б не прийшла була ніби з неба зіслана підмога.

Котрийсь із челяді сотника Імжицького, бачучи велику небезпеку, яка грозила і козакам, і

маєткові його пана, не питаючись нічийого дозволу, потайником побіг у хутір і дав знати

старшому сотниченкові. Цей зібрав своїх трьох братів, взяв чотирьох поповичів, гукнув на

челядь і на охочих до таких пригод хуторян, причвалали до потайника кіньми, а тоді бігцем, і

ватага душ півсотні зі свіжими силами кинулася Мручкові на поміч.

Мручко не озирався, пособників не бачив, дивувався тільки, чому-то ворог нараз попав у