Полтава

Осавул підібрав собі гарну проломину в брамі, спер дуло свого мушкета на пеньок і брав

ворога на око. Що який лиш висунувся трохи, хапався рукою за голову або за серце,

підстрибував, викидував дивно ногою вгору і клався на сніг.

Чорно було на землі, так згерцьовано поле. Тільки де-не-де червоні ковбані вилискували

до сонця і парували, як тепличини у вільшині зимою.

— Ах коли б мені, — зітхав Мручко, закурюючи люльку, — коли б мені людей сотня, то я

вже давно над москалями правив би панахиду. А так важка робота. Ой важка.

Став навшпиньки і глянув на поле.

— А тії іродові випоротки знову лізуть. Куди, ну, куди диявольське кодло? Та ж я вас туті

— і, не доповівши, вихопив широку шаблю з піхви і кинувся в браму.

За ним вискочило хлопців душ двадцять. Інші попримощувалися на вежах і на гілляччю

дерев, набивали мушкети і ждали на приказ молодого осавула, котрий зайняв місце свого

сотника.

Московська рота з тригранними довгими штиками пустилася вперід. Поле було зоране під

зиму, важкі глибокі скиби позамерзали, стали тверді, як кремінь, московські кіннотчики, не звиклі

до маршів, потикалися на них, а також і на трупах, що досить густо встелили вже були ціле поле.

Козаки пробігали рівним і пухким гречаниськом та ще рівнішою левадою. Попереду гнав Мручко,

забувши, що він отаман у тій, як казав, пеській баталії. За гнівом і злістю, котрою ущерть

накипіло його козацьке серце, він, мабуть, про весь світ забув, бо вже навіть не лаявся, лиш, як

тигр, садив на штики.