Полтава

На порозі задеревів. Яка зміна за цей короткий час!

Хоч сонце поверх дерев знялося, за димами світа Божого не було видно. Вітер віяв від

півночі, весь дим, весь сморід сірки, селітри і клоччя з московських фузій, з козацьких мушкетів, з

пістолів і гаківниць повертав на пасіку. Кулі лопотіли по паркані, по пнях дерев, по стінах

будинків, як по вікнах град; козаки, згнуті, мов переломані в поясах, перебігали від дерева до

дерева, пересувалися попід стріхи й нависи, перестрибували небезпечні місця, знаючи, що

кождий із них стоїть за десятьох.

З меншого омшаника добувалися здержувані стони, змішані з крепкою козацькою лайкою.

Сотенний осавул догадався, що там осмотрюють ранних. По снігу, як червоні стрічки по білій

сорочці, снувалися стежечки криваві.

— Хоч не влучно, але густо стріляють, — погадав собі осавул, міркуючи, куди б то йому

безпечно проскочити між тими кулями до Мручка. Стрибнув під паркан, притулився — скочив,

притулився і знову скочив, аж добіг до вежі.

Мручко стояв на свойому місці і лаявся по-свойому:

— Млість бере глядіти на отсих медляків московських, як вони б'ються. Не будь я

наказним отаманом у цій пеській баталії, то скочив би до вас та дав би вам школу, мамули

мерзотнії.

А змінюючи голос, приказував гармашеві.

— Нижче бери, знову на декілька сажнів підступили. Та-ак!

Гаківниця впригувала кулю, і на полі чути було довге й жалісливе: "О-о-оі"