Полтава

надумуючися довго, велів Меншикову з десятьма тисячами свіжої кавалерії вдарити на корпус

Рооса. Меншиков рушив на тую його частину, що стояла під командою Шліппенбаха.

— Роос окружений. Лягеркрона і Шпарре на відбій! — крикнув король, і очі зайшли йому

імлою.

Темно, червоно, темно...

"Що? Шпарре вернув?.. Він ранений?.. Цілий у крові?.. Не міг перебитися до Рооса?..

Що?.. Можливе, щоб Шліппенбах з цілим штабом піддався?.. Чому Левенгавпт не получився з

Кройцом?.. Що значить цей безладний кадриль?.. Чорно, червоно, чорно... А Реншільд знову

тут?.. Чого він хоче?.. Чи я двигнув Левенгавпта з місця, питає?.. Я?.. Ні..." Чорно, червоно,

чорно... "Чого ті громи так б'ють, чого той дим такий гризкий, а кров так чути, чути, аж млісно..."

Чорно, червоно, чорно... Реншільд ще тут?.. Але ж..."

І король відчиняє очі:

— Ні, — каже, здвигаючи раменами. — Я не двигнув Кройца. — Ні? — питає

фельдмаршала, але видно, що на устах має інше слово: брешеш.

— Ваша королівська милість все так роблять! — кричить Реншільд і знову повертає конем

і пудить.

Король хоче зірватися, стати на рівні ноги і кричати, щоб його аж у Швеції чули: "Ні! Я

ніколи не брешу! Я тільки слави вам і собі бажаю. Хто того самого хоче — за мною! Бій ще не

скінчений, я вас веду. Побідимо!" Як підстрілений орел, зривається і паде, бо його нога

пригвожджена розпаленим цвяхом.