Полтава

Вересками, стонами, зойками сповнився весь простір, аж поза Ворсклу, поза будищанські ліси.

Затьмарилося небо, закурився світ, висушена сонцем земля жадібно жльопала червоне вино і

обжиралася трупом.

Хотіла впитися до безтями й лежати безпам'ятне, не знаючи, що діється кругом...

Пощо ви тут злетілися з усіх сторін світу на кривавий бешкет? Хто вас кликав, хто дав вам

право якраз тут зводити свої порахунки?

Йдіть собі геть!

"Як вони йдуть!" — любувався король.

Уста порозпадались від жари й наливалися кров'ю.

"Як вони йдуть!"

Трясло ним і підкидало в носилці.

Зірватися й летіти з ними вперед!

А нога?

Тільки шпалу стискав...

Очайдушно хоробрий генерал Аксель Шпарре і його товариш Карло Густав Роос летіли,

як лавина.

Недокінчені чолові редути рознесли, як муравлині купини. Розчавивши й пройшовши

через них, завернули, Шпарре вліво на три, а Роос управо на чотири дальші редути. Зойкнула

земля, і піднялася така пилюга, що люди людей не пізнавали, і тільки чути було, як постогнували

коні, як харчали смертельно ранені вояки і як гримали мечі, мов молоти в казковій кузні.