Полтава

Тільки ліве крило ще кріпко стоїть. Там запорожці і кілька шведських ескадронів, про котрі

Реншільд забув, з москалями рукопашний бій зводять. На смерть і на життя. Знають, що здатися

— це сором і муки, краща смерть зі збруєю і в славі.

Згинуть...

LV

Обоз хвилювався і шумів.

Більше ніж десять тисяч возів то збираються їхати вперед, то готовилося до втечі.

Обоз випулював очі і насторощував слухи, щоб довідатися, як битва йде.

Дітей ніяк втримати не міг. Розбігалися перепілками по полі або летіли в ліс, як стадо

птахів. Більшенькі аж туди забігали, де пацали кулі ворожі. Збирали й подавали батькам, котрі з

розпукою стискали гарячі кріси, бо стріляти не було чим.

Матері від ума відходили. Рейвах, шльох...

Насилу карні баталіони шведські і Мручко з козаками вдержували це розгойдане море.

Гетьман у своїм шатрі на пригірку під самим лісом лежав. За ним дерева шуміли, а перед

ним ніби море гуло.

В димах і копотах, в сопуху й крові, в зойках і риданнях на полтавських полях доля у

злогах лежала. Що вона вродить? Свободу і щастя чи горе і неволю?

Хтось перед очима гетьмана розгортав кольорові малюнки. Образи довгого життя. Ясні і

темні, веселі і сумні, але мальовані рукою вправного митця, дбайливо і працьовито, з вірою, що

вони вічні.