Полтава

Між тим шведські генерали, вкриті порохом, керваві, деякі ще навіть з неосмотреними

ранами, стримували спінених коней в бігу, знімали капелюх і здоровили з побідою свого

улюбленого короля.

Прискакав і Реншільд. Задиханий, червоний, гнівний.

— Хто це важився рушити з місця Кройца? — накинувся на Піпера. — Я тут приказую,

більш ніхто!

Король видивився на його. Невже ж Реншільд аж до тої міри забувся? Хотів скочити до

його, так нога ніби розпаленим цвяхом була прибита до носилки.

Насилу запанував над собою.

— Можете відкликати Кройца, — сказав коротко.

— І таки відкличу! — свиснув Реншільд, повернув на місці конем і, як вітер, пуднув.

Ніколи король не чув такого болю, як тоді. Він хорий, його легковажать! Він уже не вожд!

Слава розвівається, як дим... Нараз пригадав собі генерал-майора Рооса... Його лишили в

боротьбі за редути...

— Носилка на горбок! — крикнув, і трабанти з придолинки, в котрім хвилину відпочивав

король, понесли його на горбок.

— Вище! Вище! — Двигнули на рамена носилку, король припіднявся, глянув, і кров

бухнула йому до очей...

Цар запримітив непорозуміння в головній команді. Побачив, як хоробрий Кройц понехав

нараз погоню і повертав свої баталіони назад, спричинюючи нелад і суматоху полків. Не