Полтава

— Гур-ра, гур-ра, гур-ра! — як грім, у хмарах згуготіло.

Цар об'їхав свою кінницю і другим боком вернув в укріплений табор.

Готово...

Як же той час ліниво йде. Думки куди скорше біжать, скачуть, літають по тому полі, де за

годину-дві рішиться доля Європи, на довгі-довгі літа...

Московське військо зеленіє, як поле, шведська армія синіє, як небо, лиш на лівому крилі

ніби маки цвітуть. Там запорожці стоять. В червоних жупанах, шапки з різними верхами, який

курінь, така й шапка. Знають, що їх жде, — або побіда, або смерть, бо в руки цареві не

попадайсь. Краще кулю собі в серце пусти.

На правому крилі шведської кавалерії Понятовскі зі своїми поляками. Небагато їх, але на

гарних конях, стрійні, як на пир нарядились. Коні на місці не встоять. Танцюють.

Нараз з самого краю лівого крила, там, де запорожці стояли, ніби вітер з жита мак

червоний вирвав і поніс.

Їздець в кармазиновім жупані підскочив під одну з царських редут і випалив з пістолі.

У відповідь заторохтіли кріси й заревли гармати. Гаркнули московські бубни і заграли

шведські полкові оркестри.

Почалося...

Синя хвиля перекотилася крізь сіру пустиню і вдарила об десять зубчастих скель, об

клеви велетенської звірюки. Шведська піхота йшла на царські редути.

З пащі велетенської звірюки полились струї крові. Звір ревів, кидав собою, вився з болю.