Полтава

далеко, ген, аж до московського табору...

Побачив зади коней своєї кавалерії і плечі їздців, одні за другими, як хвилі на морі, а

перед ними вали піхоти, як скиби на зоранім полі, не впродовж, а поперек лану. А там, дальше,

простягалося на дві версти широке поле — не поле і не степ, а пустиня бездиханна. Останню

квітку спалило гаряче сонце, останню травку вискубали голодні коні. Пустиню тую сходяче сонце

обливало багрою, ніби паленіла вона від сорому, що така бідна.

"Ту ся копіям проламати, ту ся шаблям потручати..." Це будуче бій-поле.

Перед ним, як острови на морі, торчать царські редути. Десять гострих клевів вищирила

велетенська звірюка.

За редутами їздці, їздці, їздці.

Їх все ще уставляють у стрій. Колишуться, хвилюють, шумлять. Чути іржання коней,

незвичних до бою, і сердиті крики підстаршин. Нелегка річ вишколити кавалерію!

За валами московської кінноти укріплений табор.

Щось вихопилося з нього. Ніби птах вилетів з гнізда і летить на поле. Росте, росте,

росте... Зелений каптан, тригранний капелюх, через груди лента.

Причвалав перед фронт, капелюхом військо вітає. Волосся розпустилося, як грива. Цар...

Великий, сердитий, страшний... Кінь прикритий багато вишиваним чапраком. Дві пістолі по обох

боках шиї.

"За цього коня цар у Римі 100 голландських дукатів заплатив, — майнуло королеві через

голову. — Жаль такого гарного коня..."