Полтава

дожидання його. "Хай воно вже раз якось скінчиться, хай буде віз або перевіз", — казали козаки.

Дехто прощався з товаришами, просив вибачення за прогріхи й обиди і передавав родині

останній заповіт. Другі єдналися з Богом. Полеві курати снувалися з чашами, як тіні, і причащали

побожних лицарів.

Сутеніло. Над Ворсклою висів вечірній туман, від шляхів неслася пилюга. Чути було піт і

пахло кров'ю.

Надвигалася ніч душна і темна. Вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майорів у хмарах і

привидом сумним відбивався у мутних хвилях Ворскли. В потолочених збіжах били перепелі,

над болотами журливо кигикала чайка.

"Ой, біда, біда тій чайці небозі, що вивела діток при битій дорозі", — лунала голосами

просторів співана пісня.

Король Карло казав собі осмотрити і свіжим полотном обв'язати ліву, хору, ногу, праву

всунув у високий чобіт, позапинав вилинялий, голубий каптан на всі ґудзики і положився в

носилку, котру йому заздалегідь виточили в таборі. Гостру, обнажену шпаду поклав коло себе.

Кругом його на землі примістилися: Піпер, Реншільд, Левенгавпт і багато других близьких

людей, що не раз вже так лежали близь свого вожда, дожидаючи бою.

За ними з ящиком, в якім зберігалася срібна столова посуда, останки колишнього

королівського багатства, куняв Гультман, а недалеко від нього ухом до землі припав

Люксембург.

— Чуєте? — спитав королівського вірника. — Чуєте, як дудонить земля?.. Їде...