Полтава

нових, образованих і багатих панів старшин, і ось тепер, коли рішається велике історичне

питання, вони відлетіли від нього, а з Січі надлетіла степова сірома, котрої гетьман

недоцінював, а може, й недолюблював.

Гореч підсувалася до його серця і затроювала останні дні життя. Саме тоді, як цар

об'їздив свої полки, у неділю дня 26 червня ст. ст., з гетьманом було так погано, що здавалося,

він не дочекає ранку. Сильні болі дошкулювали йому; він то синів, то зеленів, і ані гетьманські,

ані королівські медики не могли попасти на лік, котрий би їх хоч трохи усмирив. Аж підвечір

недужому зробилося легше. Ганна обтерла йому піт, що росою виступив на лобі, і гетьман дав

рукою знак, щоб Орлик і Войнаровський приступили до нього. Всі інші вису-нулися з шатра.

— Смеркається. Почислені дні мойого життя, — почав гетьман голосом тихим, уривистим.

— Але діло не рішене. Вважайте, щоби не попсували його. Продовжайте, що я почав. У згоді

йдіть, у згоді, — повторив голосніше, — бо бачите, до чого незгода веде.

Кажучи це, притягнув руку Войнаровського до руки Орлика.

— За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере, і хай рішає

момент, а не жадоба честі, добро народу, не привата. Як Бог вам дасть довершити діло, котрого

я, мабуть, не довершу, правда хай вам за провідника стане. Правда і справедливість. Щоб

кривда не діялася на Україні нікому. Про чорний народ подбайте. Просвіщайте його, бачите, які

він жертви тепер приніс, хай і нагороду прийме. Народ добрий і талановитий, земля наша

велика, багата і плодюча, будучність перед нами. О неї я Бога всемогущого прошу.

І гетьман підвів очі на небо, що великим, синім дещо затьмареним шатром знімалося над