Полтава

— Хватить, добродію, хватить... — заспокоював його козак, що стояв біля гаківниці.

— А чи не почати б і нам.

— Не пора, — відповів Мручко і пригадав собі нараз, що Одарка лежить у дворі і що вікна

її кімнати звернені якраз на московські кулі. Покликав свого осавула.

— А перенеси-но ти, Сидоре, свого охотника на другий бік хати або краще занеси його до

безвіконної комірки, бо щоб знов яка куля не заблукалася до нього. Мабуть, полюбили його.

Осавул метнувся у двір. На постелі, засланій свіжо виправленою білою шкурою, лежала

Одарка. В печі горіло, і червоний відблиск полуміні освічував її бліде, смагляве обличчя. Коси не

джерегелями обвивали її голову, лиш падали на круглі рамена двома чорними, аж синіми

крилами. Одно з рамен було туго перев'язане білим рушником, а кров все-таки протискалась

крізь полотно. Одарка очі мала накриті повіками, а від довгих чорних вій лягали на лиця глибокі

тіні. Груди підносилися високо, ніби скинути хотіли кожух, котрим її прикрито.

Козакові жаль було будити дівчину, хотілося стояти й глядіти на неї. Але пригадав собі

Мручкові слова, прискочив і вхопив, як дитину, на руки. Не боронила, дала нести себе, ще й

обіймила його за шию і устами шукала його уст. Поміг знайти.

— Як тобі? — питався тривожно.

— Люблю тебе... — відповіла, і коли поклав її в коморі на дубовий ослін, довго-довго не

пускала від себе. Нараз відігнала словами: — Іди вже, йди! Там треба тебе!

— Ой треба, — зітхнув, вхопив з кута мушкет і вибіг на подвір'я.

На устах чув мед. У пасіці було...