Полтава

Але сяєво чимраз то слабше мерехтіло, і Бог вість, чи не згасло би навіки, коли б тамті

два козаки не покінчили були своєї роботи та не скочили йому в підмогу. Один із них, мабуть,

колись табунщиком був, бо так справно кинув мотузом, що зашморг здавив москаля за горло, він

випустив із жмені шаблю, замахав руками, як крилами, кульбака на сухореброму коні

пересунулася набік, і козак тягнув райтара, як псярник собаку, разом з конем до пасіки.

— Відчиняй браму, спускай міст! — гукав Мручко, а на висках йому жили, мов посторонки,

понабігали від того зворушення і від крику.

Шелест за той час другого райтара руками в поясі так кріпко здавив, що цьому очі кров'ю

забігли, висолопив язик, розчепірив пальці і, не думаючи навіть про дальшу оборону, як пірвана

дівчина, дав себе нести з поля. Третій і останній з московських гарцівників зарив носом у сніг.

— А що! Хотів ти земельку нашу їсти, — приговорював до нього Мручко, — так перше

снігу наїшся... Скорше, хлопці, скорше, — бо бачив, що москва, позлазивши з коней, лаштується

до піхотного наступу.

І дійсно, ще наші греці не добігли до мосту, як роздалося "плі" і кулі посипалися на них.

Але козаки втікали одинцем, і московським кулям нелегко було в їх попадати. А все ж таки

одному пострілили коня, другому куля провертіла шапку, третій дістав постріл у ногу. Решта

куль або попадала в густий дубовий паркан, або перелітала його, відломлюючи гілляки дерев і

влучаючи в хату.

— Рот не менше три, — сказав Мручко, прислухуючись до ворожої пальби. — Значиться,

наш один на їх десятьох.