Полтава

хлопці, гарно, збоку їх, збоку заїжджай, щоб за кінськими головами своїх ослячих лобів не

ховали... Ов! Та вони й бомбами кидаються. Без смороду та сопуху москаль не обійдеться.

Засмороджують світ!

І дійсно, після цих бомб ціле поле вкрилося димами, і, мов від падлини, понесло на

козаків зловонним духом.

— Ох! Та й дам же я вам таких нюханців, — грозив Мручко, — за оті ваші бомби, що вже

до смерті нічого не понюхаєш, небоже! Геть мені отсі тхори царські затьмарили світ, не бачу, що

там твориться за цими поганими димами.

А коли вітер порозносив та порозкидував поміж деревами дими, мов шматки

порозриваної верети, Мручко побачив, як Шелест двох рейтарів кінчав. Одним помахом широкої

вигнутої шаблі одного розрубав надвоє, а другого засягнув по руці так, ще рука випустила

поводи, кінь рвонувся, став на задніх ногах, і їздець назадгузь полетів з кульбаки. Шелест

випалив до його з пістолі щоб не копирсався довго в снігу, але якраз тоді наперло на нього трьох

останніх рейтарів.

Мручко занімів, бо здавалося, тут уже й Шелестові край. Та ж і в найхоробрішого козака

вичерпаються сили, якщо він задовго б'ється. З запертим віддихом глядів Мручко, як Шелест

шаблю з руки до руки перекидував, як вона, наче сяєво над головою святого, мерехтіла і як від

того сяєва, ніби злі духи від святого, відскакували москалі.

— Славно, славно, Шелест! — вигукував Мручко, плескаючи в долоні і шапкою посилаючи

козакові привіт. — Після такого бою і полягти не жаль.