Полтава

Поки був гетьман за столом, поти й не робили бешкету, а як гетьман пішов, а Гордієнко також до

своїх покоїв подався, почалось. Посуд товкли, на помин срібло забирали. Дворецький до того не

привик, щось їм сказав, а вони: "Гетьманський служка обидив Запорозьку Січ. Не дамо обиджати

себе, панове!" А що випивші були і не при певному умі, так і кинулися на старого і — вбили.

Вбили! — І знов аж заходилася від плачу. Ніяк не могла погодитися з гадкою, що де дрова

рубають, там тріски летять, і де будують Україну, там не одно безвинне життя жертвою впаде.

Для неї вбивство людини, і до того ще не на полі бою, було вчинком гидким і жахливим. Життя

любила і жахалася смерті.

— То недобре, — журився Чуйкевич. — Навіть гетьманської домівки не пошанували. Яка

ж це карність на війні буде? А без послуху й карності ми до суду-віку не збудуємо власної

держави. Бешкетами тільки руйнуємо її.

— Погано, — почав і собі Мручко. — Соромно за них і жаль доброго Гордієнка. З

кервавими руками до чистого діла приступають. Боюсь, що Господь не поблагословить нашого

задуму благого.

— А може, це неправда, може, його тільки побили й потурбували трохи? — потішався

Чуйкевич.

— Ні, люди з Диканьки прийшли. Вбили на смерть, казали, — заводила Ганна.

— Боюсь, щоб кари Божої не було, — промовив Чуйкевич таким голосом, якби тую кару

хотів відвернути.

Мотря мовчала. Ще білішою зробилася, як вперід. Уста стиснулися, тільки очі росли й