Полтава

пору, головна річ у пору, та й тільки.

— В пору, батеньку, в пору, — притакнув Чуйкевич. — Отеє і найважніше. Бо ми звичайно

або хапаємося уперед, або прилишаємося позаду, маємо або передній розум, або задній...

— Частіше задній, — засміявся Мручко, але сміх його припинила Ганна Обидовська.

Вбігла, як непритямлена, з криком:

— Вбили! Вбили!

— Кого? — зірвалася Мотря.

— Кого вбили? — питався Чуйкевич.

— Вбили! Вбили! — лебеділа Ганна, повалилася на ліжко і, як дитина, голову до подушки

приткнула.

— Чи не Войнаровського? — майнуло їм усім троїм крізь голову, але не промовили того

страшного питання, тільки кинулися заспокоювати її:

— Ганнусю, серце, яка ж бо ти! Як дитина, їй-Богу, як дитина! — припадала до неї Мотря.

— Вбили, вбили! Такі тепер часи, привикать пора. Кажи ж бо, кого це вбили?

— Дворецького, — насилу промовила Ганна.

— Якого дворецького?

— Та старого, гетьманського, Ананію.

— Що ви кажете, такого чесного старика! — взявся за голову Мручко.

— Такого вірного гетьманського слугу, — репетував Чуйкевич. — Хто його вбив, кажи!

— Запорожці — відповіла, хлипаючи, Ганна. Сіла і обтерла сльози. — На пирі, у Диканьці.