Полтава

— Не зимно тобі, синку, а знати, що ти ще з війною не гаразд ізжився. Нервуєшся.

Підожди, підожди, розігріємось, хлопче. Бо для козака не так бій страшний, як отеє дожидання. Я

сам його не люблю, як оселедця на Великдень. Так ось, мабуть, і вони.

Перед пасікою була чимала поляна, а там і поле, на котрім сотник Імжицький сіяв гречку

для своїх бджіл, а жито й пшеницю для себе, щоб не довозити їх зі свойого далекого маєтку.

Щолиш за цими полянами починався ліс, не густий, але з деревиною здоровою, більше

листатою, ніж чатинною.

Між тими-то деревами, високими й грубими, сотник Мручко став добачати щось ніби

корчики, які кивалися то взад, то вперід, то вправо, то вліво. І чим ясніше робилося на світі, чим

рідше політав сніг, тим і тих корчів бралося більше.

— Вони, — шепнув Мручко. — Та й наслав же антихрист своїх чадів тьму-тьменну. Десь

того накублилося так багато, — ігі!

Корчики вискакували аж на поляну. Щолиш тепер можна було пізнати, що це царські

кіннотчики.

— На коровах вам їздити, а не на конях, — гукнув Шелест, що стояв високо на фігурі і мав

голос здоровий, як труба. — Як ти сидиш на кульбаці, як стара баба у молодого хлопця на

колінах. Ви-пря-мсь!

Москалі щось йому відповідали.

— Перше людської мови навчіться, мимраї! До книшів наших то поспішаєтесь, а до мови

— ні.