Полтава

І дійсно, в потайнику, в одній стіні, кілька бочівок сухого пороху знайшлося. Мручко так

ними втішився, як хлопець молодою дівчиною, якої бачити не сподівався.

— Дали ложку, дадуть і юшку, — приговорював. — Ми ще, мабуть, і для наших рушниць

порох знайдемо.

І того добра теж було чимало, бо сотник Імжицький до дбайливих хазяїнів числився.

Правда, що й заховати вмів своє добро по-мистецьки, але ж що козак сховає, те тільки другий

козак і знайде, більш ніхто, хіба чорт.

Отак воно й тутки сталося.

Не минула й година, ще не благословилося на світ, як пасіка Імжицького була готова до

облоги.

— Не пасіка, а прямо Кодак, — хвалив собі Мручко. — Коли б ми не відбились у ній від

цілого ратного полку, то були б ми хіба мамули, а не козаки. Позір, панове, позір! Щось мені ліс

не своїм голосом зачинає шуміти, — і приложив ухо до вежі, наслухуючи пильно.

А на тих вежах стояли вже й товариші, гарматного діла свідомі, і ватри оподалік горіли,

щоб було при чім льонти розпікать.

— А лиш у тих, що на герць виїдуть, не ціляй. З тими ми самі по-нашому побавимося. В

товпу періщ, і то у саму середину.

Один з козаків, що стояв при брамі, дзвонив зубами.

— Ти не дзвонар, — казав до нього Мручко, — а брама не дзвіниця.

— Зимно мені, — відповів той.