Полтава

назустріч.

Праворуч гудів Дніпро. Він тут на кілька рукавів роздирався, бо не міг усього багатства

води в одному руслі помістити. Ліворуч, як море, хвилювала торішня трава, буйна й висока, що

коням тільки голови видно. З полудня на північ і зі сходу на захід щораз густіше лиси й дикі кози

шульгають, зайці скачуть, чорна птиця хмарами небо вкриває — видно, військо надходить. Коли

б Дніпро не гудів так грізно, а на шляху просохло весняне болото, то, може б, чути було тупіт

кінських копит, туркіт гармат і веселу запорозьку пісню. А так тим шляхом тільки струя якась

різноцвітна і мерехтлива щораз то ближче підкочується, тільки збруя в соняшнім сяєві михтить.

Мручкові серце щораз голосніше б'ється, щораз жвавіше торкає острогами коня, бо

спішно йому.

Ось і вони! Попереду людей десятків п'ять, музиканти. На ваганах, на ріллях, на

цимбалах, на сопілках, на скрипках, на кобзах і суремках, на чім попало, на тім і грають. Але як!

Може, їх ніхто й не вчив, може, лиш деякий ірмолой прочитати знає, а кращого оркестру не

треба. Грають і співають, аж трава у вихиляси йде, аж на небі весняні хмарки танцюють. За

музикантами чотирьох курінних атаманів і кошовий Гордієнко між ними. Коні під ними, як ляльки.

Люди і коні прибрані чепурно. Одіж з тонкого сукна, різно-цвітна, з шовковими шнурками, зі

срібними й золоченими ґудзиками, шапки зі смушевими околицями і оксамитовими днами. Пояси

золотом перетикані, на них гаплички для пістолів, для люльок і кинджалів. Шаблі

щонайвибагливіші.

За ними товариство запорозьке трьома лавами пре, у кождій душ три сотні і при кождій