Полтава

перешкоди за собою лишили, бо Мручко ті сторони знав, як свій карман. Знав, де і чий зимівник

у степу потопає, де і який бурдюг у балці приютив-ся, де і який омшаник з потайником безпечним

серед високих трав дрімає і хіба тільки живішим жужжанням бджіл знати про себе дає.

Поступали туди, щоб відпочити, теплою стравою поживитися та розпитати людей, чи

безпечно їхати дальше.

Але, на жаль, людей зустрічали мало. Порозбігалися вони по лісах, ярах та по островах

річних, спасаючи життя й добро, а в зимівниках та бурдюгах сиділи хіба столітні діди,

здебільшого колишні запорожці, що то і перше нікого не боялись, а тепер тим паче, бо віджили

своє. "На цім світі жити — тільки гріха набиратися", — казали.

Попадалися й домівки, в яких навіть собаки не лишилося, двері розтвором стояли. На

кабиці ще й теплий жар під попелом жеврів. Роздуй, наложи хворосту, сухої тирси, та-волги чи

чого там, звари коропа, осетра чи пистрюгу, якої зловити неважко, або ужари зайця чи дике

порося, яке по дорозі устрелиш, а тоді хрестик з дерева вистружи або з соломини склети, на стіл

постав і дальше з Богом їдь. Така вже поведенція у тих запорозьких землях була. Бо

наближалися отеє до Переволочні, а тая вважалася вже городом запорозьким. Тут і полковник з

рамені Січі сидів, хоч до Січі ще геть не близько було. А полковником був Нестулей, козак

хоробрий, "хвабрий", як козаки казали, що сидюхів і гніздюхів недолюблював, а зате привілля

над усьо в життю своїм цінив.

— От щоб ми до Переволочні докотили, — говорив Мручко до Мировича, — а там хай

Нестулей журиться нами. Це вже його діло зв'язок з Січею тримати.