Полтава

— Не в гості ми в Переволочню прийшли, а на важну раду, — казав.

Але заки тая нарада відбулася, кругом табору, як із-під землі, виріс базар.

Переволочанські купці порозкладали свої столи, а на них всякого краму донесхочу,

особливо ж рукодії, якої на Січі не дістати, а як і є, бо й на Січі всячину виробляли, так не така. І

пояси, і шапки, і збруя на коня, і чепелі, і сорочки, чого тобі треба, купуй! Жидки-крамарі, хоч,

здавалося б, на сам вид запорожців від страху подохнуть, але що ти порадиш — кортить! Десь

він біля міщанина, що йому гроші винен, за його спиною примістився і кланяється, ярмурку по

десять разів знімає і крам свій попід небеса хвалить. Такої, мовляв, шапки і з такою околицею

його милість пан козак навіть у Києві не куплять. То від самого первішого кушніра найправдивіша

соболева шкурка.

Тільки збруї іроди не продають, бо бояться, щоб не вистрілила.

З обозу на базар вартові запорожців куренями пускають, а курені по шапках пізнати —

який курінь, така й шапка.

Хоч Гордієнко з вибраним товариством із Січі вийшов, а все ж таки боявся, щоб при

торгах якого бешкету не було, бо запорожці, відома річ, народ найбуйніший у світі. Ніхто не знає,

коли і з якого приводу спалахне, а вже обиди, то й найменшої не стерпить. Зараз до бою стає, а

б'ються, як чорти. Незчуєшся, коли голову розфалатав надвоє.

Тому-то на базарі й горілки продавати не вільно. Їсти можеш, що хоч, а випити — то хіба в

таборі те, що з собою привезли, пиво з власних броварів і мід, і ситу. Тому-то й кружляли в

таборі михайлики з гладко витесаного вербового дерева й мандрували боклажки, штони,