Полтава

того дивного зворушення, яким хвилювався за кождим разом, коли по довгій розлуці мав

побачити найбільшу з українських рік.

— Дніпро! — промовив і зітхнув, хоч як не любив зітхати, — Дніпро! — і тисяч споминів

виринуло нараз. Пригадав собі, як вперве побачив його широкі, ясні хвилі, як, перебуваючи на

Запорожжі, зживався з ним, на чайці грізні пороги перепливав і з походів на татарські улуси до

Січі-матері вертався.

— Дніпро! Дніпро! — і ціла молодість, бурхлива і шумна, як води тієї ріки, промайнула ще

раз перед його очима. Безконечним хороводом пересувалися постаті старих знайомих,

товаришів молодецьких пригод, як степові привиди-омани, з'являлися і щезали походи, бої,

побіди й погроми, котрими так багате було його життя. Деякі з них бачив так виразно і ясно, що

хотілося кричати: "Стривайте, хай налюбуюся вами! Я ще той самий, що був колись! Бачите, як

рвучко несе мене кінь! Не знаю, що втома, що нехіть до життя й до боротьби. Бачите, знову їду

на Січ!"

Їхав туди з генеральним суддею Чуйкевичем, з київським полковником Мокієвським і з

бунчуковим товаришем Федором Мировичем, сином переяславського полковника. Всьо люди

поважні і важні, але Мручкові не товариство. Він вояка і тільки вояка, душею і тілом відданий

свому рейментареві, поза Україною і лицарською славою нічого більше в світі не бачить, а

вони?..

— Е-еж! — і Мручко острогою штовхнув коня, щоб у скорому бігу скорше позбутися свого

пересердя.