Полтава

гармат три. А там ще й табор надтягає. Боєві знадоби, харчі й питво везуть, щоб своїм людям

тягарем не бути, бо знають, які тепер часи. Мручко перед музикантами конем повернув, став і

поклонився кошовому, аж тут чує: грим! грим! З пістолів, із самопалів лущать, "Здоров був,

сотнику!" — гукають. Дивиться й очам своїм не вірить: вони! Їй-Богу, вони! Товариші, з котрими

не бачився півкопи літ. Бог знає де вони 6\, вали, у яких краях, у яких неволях пробували, а

тепер знов, як ті вірли бурі. назустріч знялися. Вусаті чуприндарі, аж глянути любо. Деякий і

старітися не хоче, селедця і вус почорнив, селедець поза вуха пустив, вус на плечі закинув, і що

йому біда!

— Мручку, серце!

— Микито, голубе!

І руки собі стискають, аж кості тріщать. Потягли його між себе, їдуть і розпитують, а

Мручко зараз і до речі.

— У великій потребі наша Україна-мати, у такій, як, може, ніколи не бувала.

— Невже ж і за Дорошенка — ні?

— Бо тепер як побідить цар, то тут тобі і капець! Гетьманщину скасує. Січ збурить, народ

чаш вимордує, скрізь москву та німців насадить, навіть згадати про нас не буде кому.

— А не діжде він того, гаспид лукавий!

— Чому б то йому не діждати, коли ми самі у тому каїнському ділі за помічників стаємо.

Про Носа й Ґалаґана не кажу, це випортхи пехольні, але хто б про Скоропада й Апостола гадав!

І розказував про останні події, не вибілюючи нікого.