Полтава

Перед ним за годину-дві появиться Дніпро, широкий і могучий, нестриманий в бігу,

вольний, а за ним представники родів, виколисаних шумом того Дніпра, а таких не подібних до

нього!

Суддя Чуйкевич, цей, коли б не син та не невістка, давно під рукою світлійшого князя

Меншикова, Долгорукова, Головіна або якого там Рєпніна чи Брюса ходив би та, виваливши

лизня, на сором та безталання грядучих поколінь, запопадав би царської ласки. Мокієвський —

хто його годен розкусити, а Мирович — так той ще молодий! Ні одному з них Мручко не вірить.

Може, згодилися їхати на Січ, щоб покористуватися доброю нагодою і перескочити до царя? Це

неважко. Шведи й козаки в кліщах. Перед ними, на лівім березі Ворскли, в околицях Ахтирки,

Меншиков, а за ними, на правім березі Хорола, коло Миргорода, Шереметєв. Оден і другий від

своїх армій загони на всі сторони, як поліп, випускає і хай тільки який швед не бережеться, а

мазепинцеві хай не повезе, усіх у царський невід, як рибу в мутній воді, горне. Але від чого тут

Мручко зі своїми людьми? Хай спробує котрий! Скорше на другий світ, ніж до царя, перейде. І

Мручко стає та озирається і числить людей. Є всі... Часом дика коза щульне, лис порох у

порошницях зачує і в густих хвилях торішньої трави жовтою блискавкою мигне, видра

хлюпочеться в ріці... Їдуть. Так їм третій день у дорозі минає. Першого на московський під'їзд

попали. Москалі непроханими гістьми, Мручко хазяїном був. Випросив їх. На другий світ пішли. А

незабаром по них мало з татарами не зчіпився. Та, дякуючи добрим очам, зараня в трави

увильнув і там до ночі зі своїм відділом просидів.

Ніч була тиха і хоч не зоряна, але й не темна, так тоді добрий шмат дороги без